Передплатити Підтримати

Навіщо потрібна Кримська платформа

Цього місяця відбудеться перший саміт Кримської платформи


Київ має намір повернути питання півострова в дипломатичний порядок денний. Офіційна мета — обговорення шляхів деокупації Криму. Заявлено, що участь у саміті візьмуть представники близько трьох десятків країн. Якщо це станеться, то «змова мовчання» з приводу долі окупованого півострова буде порушена, — пише Павло Казарін для Крим.Реалії.

Зараз Крим є такою собі фігурою замовчування. Російський суверенітет над українським півостровом ніхто не визнає, але далі політики невизнання справа не просувається. З іншого боку, в цьому питанні все залежить лише від самого Києва — адже кому, як не жертві окупації, ініціювати обговорення механізмів деокупації?

Безумовно, Росія намагатиметься цьому процесу протистояти. Тому що саме обговорення цієї теми не входить в її плани. Москва буде знову говорити про тотальну згоду жителів півострова з новим громадянством регіону. І наголошувати на тому, що долю півострова навесні 2014 року визначали самі кримчани.

Це цілковита брехня — долю Криму вирішувала російська армія. І навіть на момент анексії число ядерних прихильників Москви на півострові коливалося в межах сорока відсотків. Ще майже двадцять відсотків були ядерними прихильниками України. А решта сорок відсотків кримчан були зосереджені на цінностях побутового виживання і не надто переймалися кольором прапора.

У різний період цей політично інертний прошарок міг долучатися до різних ідеологічних полюсів. Наприклад, в 1991 році 54% кримчан голосували за незалежність України. У ті роки була популярна ідея про те, що коли багата радянська республіка перестане «годувати» країни Центральної Азії — то життя обивателя одразу поліпшиться. Коли після 1991 року соціально-економічного дива не сталося, маятник хитнувся назад, і всі дев’яності роки Крим слухняно голосував за комуністів, які обіцяли відродження колишньої величі.

При цьому ядерні проросійські кримчани ніколи не намагалися стати архітекторами власної долі. Навіть коли Янукович мав намір підписати Угоду про асоціацію з ЄС, на півострові не виникло жодного «російського майдану» з проросійським порядком. Можливо, причина була в тому, що будь-який протест — це жертвування чимось, вихід із зони комфорту. Носії ж кримського прорадянського самовідчуття звикли вважати, що «владі — видніше». Виникала розбіжність між двома позиціями: «ми в Європу не хочемо» і «влада краще знає». Перемогла друга, зокрема через те, що вона не вимагала від проросійських кримчан персональної активності. Поки проукраїнські жителі півострова їхали на Майдан самі, проросійських доводилося доставляти на антимайдан автобусами.

А інертна кримська більшість і взагалі не виявляла жодної активності. Їхній головний запит зводився до простого запиту — «аби не було війни». Коли російські вояки щойно з’явилися на кримських вулицях — серед цієї групи кримчан панувало напружене мовчання. А пізніше, коли стало зрозуміло, що вогонь в Криму ніхто відкривати не має наміру і сценарій щодо безкровної зміни прапорів можливий — їхні емоції змінилися. Якщо на початку анексії збереження українського громадянства півостровом сприймалося цими людьми як гарантія «непролитої крові», то до кінця анексії відхід до Росії сприймався ними ж як гарантія «мирного результату».

Все викладене лише вкотре підтверджує той факт, що зміна прапорів на півострові не була справою рук кримчан. Місцеві жителі були лише статистами під час процесу окупації півострова. І доля регіону залежить не від їхніх настроїв, а лише від настроїв у Кремлі. А тому, якщо не зважати на анексію півострова, то це означатиме, що аналогічний сценарій може повторитися де завгодно.

«Кримська платформа» потрібна не тільки самій Україні. Вона потрібна передусім цивілізованому світові. Саме тому, що прожив останні 75 років за правилами, встановленими після Другої світової війни. За тими самими правилами, які тепер Росія старанно намагається доправити в небуття.

Джерело