Передплатити

Як жити в Сімферополі, Донецьку чи Луганську, залишаючись українцем

Цю війну розв’язали проти України всупереч будь-яким правилам. Але це не привід для Києва не створювати правила самому

Ми часто-густо чуємо, що нинішня війна України і Росії не «узаконена». Що вона не має юридичного статусу, що кордони відкриті, а посольства і консульства продовжують працювати. Але особливість в тім, що за останні років сорок більшість збройних конфліктів не визначалися як «війна».

Причина проста. Після Другої Світової нормативи для «війни» були виписані досить детально. У спробі зробити війну максимально дорогою і некомфортною для будь-якої країни людство визначило чимало обмежень для сторін конфлікту. А тому за ступенем ефективності офіційне оголошення війни — агресором або жертвою — за своїм ефектом цілком можна порівняти з пострілом собі в ногу.

В результаті ми живемо в епоху АТО, контртерористичних операцій і операцій з примусу до миру. Гібридний статус передбачає гібридні правила. Війна Росії проти України не є винятком.

Але за всім цим простором півтонів криються речі, які потребують максимального розголосу. Те, що мало бути зроблено ще в 2015-му. Те, з чим Україна спізнилася на п’ять років. А саме — методичка для окупованих територій.

Йдеться про українських громадян, змушених жити в Криму і на окупованій частині Донбасу. Їх статус розмитий, їхні юридичні права і обов’язки — теж. Росія навіть може розповідати їм про те, що всі вони поголовно — злочинці з точки зору українського законодавства. І це питання Києву давно належить вирішити.

З одного боку, Київ закликає своїх співгромадян отримувати паспорти і документи на підконтрольній частині країни. Кличе до себе абітурієнтів і будує на кордоні центри адмінпослуг. З іншого — Україна так і не визначила правила життя на окупованих територіях. Докладний перелік того, що можна, а що не можна робити, щоб не мати справу з українською Фемідою по приїзді.

Як офіційний Київ ставиться до людей, що працюють в Криму та на Донбасі? Що чекає умовного працівника музею або шкільного вчителя? З якого моменту настає відповідальність — і що слугує тією самою скляною кар'єрною стелею, вище якої не варто підніматися?

Який статус людей, що працюють в газетах і на телеканалах? Ким ми вважаємо працівника соцзабезу або міської адміністрації? Водій в кримському уряді — колаборант чи ні? А директор фірми, яка виграє тендер на постачання у воєнізовані структури?

Яка доля чекає на майно, котре українські громадяни встигли легально придбати на окупованих територіях? Яка доля чекає на квартиру, яку житель півострова купив для своїх батьків? Який саме спосіб життя в Криму і на Донбасі з точки зору офіційного Києва позбавляє від підозр з боку української держави? І де та сама межа, яка відділяє посіпаку від обивателя, а законослухняність — від злочину?

У 2014 році ми могли вважати, ніби вторгнення не триватиме довго. Але через шість років жодних ілюзій уже не лишилося. І на зміну порожнім розмовам про те, що Україна пам’ятає про своїх громадян, повинні прийти виписані нормативи. Про те, що держава вважає нормою, а що — її порушенням.

Зрештою повсякденність окупованих територій все одно зосереджена в просторі побуту. Тисячі людей щодня мають справу з адміністративної машиною, отримують довідки, оформлюють документи, прямують на роботу, отримують зарплату. Вони платять штрафи, беруть кредити, збирають на квартиру, купують машини. Вони перебувають всередині чиновницької павутини і, так чи інакше, щодня змушені на неї наражатися. І, вважаю, багато хто з них прагне зрозуміти: як саме можна жити в Сімферополі, Донецьку чи Луганську і залишатися при цьому законослухняним громадянином України?

Безперечно, все це потребує окремого закону. Швидше за все, його обговорення буде супроводжуватися запеклими суперечками. Але іншого способу в України розставити крапки над i просто немає. Через шість років після початку війни настав час визначатися — що саме входить для української держави в поняття «законослухняна поведінка на окупованій території».

Життєві причини у всіх різні. І всі спроби узагальнити «тих, хто залишився» — тих, кому випало жити в Криму і на Донбасі — найчастіше майже нічого спільного не мають з логікою і здоровим глуздом. Цю війну розв’язали проти України всупереч будь-яким правилам. Але це не привід для Києва не створювати правила самому.

Тим більше, що це історія не про гроші. Це історія про політичну волю і відповідальність. Тому що цей іспит ніхто, крім нас, здати не зможе.

Переклад з російської

Джерело

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram