BLAGO/ будуємо міста третього тисячоліття

Про що мовчить Небесна Сотня?

20 лютого – чергова пам’ятна дата у календарі героїчно- трагічних подій Революції Гідності. Це був найкривавіший день Майдану, в який обірвалося життя 48 його захисни­ків (ще 80 людей отримали вогнепальні поранення).

А наступного, 2015 року, 20 лютого стало офіційною датою вшанування усіх, хто був серцем Революції Гідності, але кому не судилося її пережити.

День Героїв Небесної Сотні — для всіх один, але для кожного різ­ний. Для когось — це привід попіаритися на крові, виголосити по­казушно-пафосні промови, припудривши шаром награного патрі­отизму свою парадно-вихідну маску. Хтось цього дня тремтячими руками прикладе до губ чи роками зболілого серця фотографію рід­ної людини, а потім піде на могилку і, зціпивши зуби, ковтатиме не­виліковний біль утрати. Оплакуватиме свого Героя мовчки, без сліз, бо їх уже не залишилося.

Для когось пам’ять про Небесну Сотню вимірюється лише днем у календарі. Для когось вона «за замовчуванням» — не прив’язана до дат, траурних стрічок на державних стягах чи полум’я поми­нальної свічки у кутку телеекрана. Не впевнена, що моя мама схо­ду відповість, що це за день — 20 лютого. Але точно знаю, що будь- коли, проходячи сквериком (у рідному Калуші), де встановлено пам’ятний знак загиблим на Майдані, мама обов’язково вклонить­ся і, перехрестившись, ледь чутно промовить перед портретом Іго­ря Дмитріва (уродженець Калуша, загинув під час кривавих подій на Майдані 20 лютого 2014-го): «І тобі дякую, сину».

У такі миті не раз ловила себе на думці: якби обличчя на портретах і пам’ятних стелах ожили, які слова ми, живі, почули б із розкутих од ві­чного сну вуст Героїв Небесної Сотні? Про що спитали б Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, Роман Сеник, Устим Голоднюк, Віктор Чмілен­ко, Богдан Сольчаник, Андрій Дигдалович, Володимир Кульчицький, Роман Гурик?.. Чого було б більше в їхніх очах? Упевненості, що їхні жертви не були марними? Чи смутку і розчарування через те, що піс­ля Революції Гідності гідність для багатьох українців так і не стала без­умовною цінністю, яка не продається і не купується, яку не можна сьо­годні прихопити, а завтра разом зі совістю залишити вдома?

Можемо до безконечності шукати і призначати винних, кивати та те, що омита кров’ю Героїв Революція Гідності не зробила гіднішими вла­ду чи навіть сусіда. Це легше і простіше, ніж зізнатися (хай навіть са­мому собі), що за те, якою стала чи не стала країна після Майдану, від­повідає кожен із нас. Чим довше заколисували себе міфом про те, що освячена жертовністю Небесної Сотні влада (як перша постмайданна, так і всі прийдешні) приречена бути ледь не святою, тим більше вла­ді дозволяли. Втупившись у відеокадри втечі Януковича і переварюючи інформацію про вантажівки награбованого, які «легітимний» встиг при­хопити зі собою, і незчулися, як у списку тих, кому дали втекти від пока­рання за скоєне, опинилися ледь не всі VIP-«папєрєднікі». А далі, слу­хаючи розповіді про забюрократизований Інтерпол (який не поспішав з оголошенням «папєрєдніків» у міжнародний розшук, киваючи на підо­зри про політичну вмотивованість порушених проти них кримінальних справ), запізнілі західні санкції проти утікачів та проблеми з екстради­цією тих, кого навіть не у Росії запеленгували, після п’ятихвилинок обу­рення ми і ці «форсмажорні» виправдання ковтали.

Ми дозволяли собі з головою заглиблюватися у черговий скан­дал з відставкою чергового генпрокурора, не замислюючись, що змінилося у розслідуванні справ Майдану зі зміною табличок на дверях у ГПУ. Ми слухали виправдання про зниклі чи знищені дока­зи і, як це не цинічно звучить, ніби вже змирилися з тим, що десят­ки бузувірів, які проходили як підозрювані у справах Майдану, про­довжували працювати у правоохоронній системі.

Ми готові були роздерти купку рядових «беркутівців», яка опини­лася на лаві підсудних, але не довго переймалися втечею команди­ра «чорної роти» Садовника. Не брали в осаду владні будівлі, щоб замість чергових відмазок нарешті почути відповідь на запитання: хто допоміг Садовнику втекти, і чому не спромоглися покарати на­віть суддю, яка відпустила «чорноротника» під домашній арешт? Це речі, які у торішньому інтерв’ю «ВЗ» адвокат родин Небесної Сотні Віталій Титич назвав своїми іменами. «Були, — каже, — моменти (зо­крема, отримання результатів балістичних експертиз, які доводили: убивства „майданівців“ здійснювалися зі знайденої пізніше зі спи­ляними номерами табельної зброї „чорної роти“ „Беркуту“), коли впевненість „беркутівців“, які опинилися на лаві підсудних, серйоз­но похитнулася. Але ситуація змінилася. Карти розкриті, організатори насильницьких злочинів ефективно домовляються з очільни­ками і держави, і правоохоронних органів. І це не сприяє тому, аби „беркутівці“ пішли на співпрацю і почали здавати організаторів».

Ми попускали такі речі попередній владі. А тепер плюємо у нинішню — за те, що повелася на «раша"-умову про обов’язкове включення до списку на обмін тих же «беркутівців». Бідкаємося, дізнавшись, що двоє з обміняних повернулися в Україну, аби гнути потрібну Кремлю лінію про «майданутий держпереворот й озвірілих майданівців, які вбивали пра­воохоронців». Нас кров нагла заливає від тієї антимайданівської жовчі, яка потоками ллється з пащ портнових, лукашів, бондаренків… Ми ви­будовуємо конспірологічні версії про чорну «Зе!зраду», керуючись тим, що «Портнов, бачите, не просто так повернувся в Україну після зміни влади». При цьому воліємо не згадувати, скільки таких портнових, які не втекли з України після Революції Гідності, пречудово почувалися у пар­ламентських кріслах (у тому числі і під крилом так званих майданівських політсил). Забули, що та ж «жовчогінна» ексміністерка юстиції часів Яну­ковича Лукаш повернулася в Україну не за Зеленського, а ще за Поро­шенка. Й опинилася не за ґратами, а у телеефірах і соцмережах. Це ми дозволили розправити крила і розпустити «пропагандонські» язики усім цим «вєщатєлям». Бо, засліплені безмежною свободою слова, так і не наважилися наступити на горло відверто ворожим до України каналам.

То, може, досить на криве дзеркало нарікати? Може, час усвідо­мити, що ключова причина наших бід — у нашій короткій пам’яті? За­буваючи і невиправдано пробачаючи минулі гріхи, так і залишати­мемося лише глядачами, які волають із залу одвічне «хто винен і що робити?». Не задля цього ВОНИ тримають для нас небо. Не задля цього ВОНИ Небесною Сотнею стали…

Читайте також
«В Устима на Майдані стріляв снайпер. Ім'я вбивці досі невідоме…»
25.02.2026
«В Устима на Майдані стріляв снайпер. Ім'я вбивці досі невідоме…»

Герой України (посмертно) Устим Голоднюк був серед тих студентів, яких побили у Києві на Майдані у ніч з 29 на 30 листопада 2013 року. Медики наклали на голову 19-річного хлопця 12 швів… Але це не зламало юнака, а навпаки, змусило продовжити боротьбу за незалежну Україну. Нагадаю, масові протести розпочалися на Майдані через відмову влади від підписання Угоди про асоціацію з ЄС, переросли у загальнонаціональний рух проти режиму януковича та завершилися трагічними розстрілами Небесної Сотні