Про що мовчить Небесна Сотня?
20 лютого – чергова пам’ятна дата у календарі героїчно- трагічних подій Революції Гідності. Це був найкривавіший день Майдану, в який обірвалося життя 48 його захисників (ще 80 людей отримали вогнепальні поранення).
А наступного, 2015 року, 20 лютого стало офіційною датою вшанування усіх, хто був серцем Революції Гідності, але кому не судилося її пережити.
День Героїв Небесної Сотні — для всіх один, але для кожного різний. Для когось — це привід попіаритися на крові, виголосити показушно-пафосні промови, припудривши шаром награного патріотизму свою парадно-вихідну маску. Хтось цього дня тремтячими руками прикладе до губ чи роками зболілого серця фотографію рідної людини, а потім піде на могилку і, зціпивши зуби, ковтатиме невиліковний біль утрати. Оплакуватиме свого Героя мовчки, без сліз, бо їх уже не залишилося.
Для когось пам’ять про Небесну Сотню вимірюється лише днем у календарі. Для когось вона «за замовчуванням» — не прив’язана до дат, траурних стрічок на державних стягах чи полум’я поминальної свічки у кутку телеекрана. Не впевнена, що моя мама сходу відповість, що це за день — 20 лютого. Але точно знаю, що будь- коли, проходячи сквериком (у рідному Калуші), де встановлено пам’ятний знак загиблим на Майдані, мама обов’язково вклониться і, перехрестившись, ледь чутно промовить перед портретом Ігоря Дмитріва (уродженець Калуша, загинув під час кривавих подій на Майдані 20 лютого 2014-го): «І тобі дякую, сину».
У такі миті не раз ловила себе на думці: якби обличчя на портретах і пам’ятних стелах ожили, які слова ми, живі, почули б із розкутих од вічного сну вуст Героїв Небесної Сотні? Про що спитали б Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, Роман Сеник, Устим Голоднюк, Віктор Чміленко, Богдан Сольчаник, Андрій Дигдалович, Володимир Кульчицький, Роман Гурик?.. Чого було б більше в їхніх очах? Упевненості, що їхні жертви не були марними? Чи смутку і розчарування через те, що після Революції Гідності гідність для багатьох українців так і не стала безумовною цінністю, яка не продається і не купується, яку не можна сьогодні прихопити, а завтра разом зі совістю залишити вдома?
Можемо до безконечності шукати і призначати винних, кивати та те, що омита кров’ю Героїв Революція Гідності не зробила гіднішими владу чи навіть сусіда. Це легше і простіше, ніж зізнатися (хай навіть самому собі), що за те, якою стала чи не стала країна після Майдану, відповідає кожен із нас. Чим довше заколисували себе міфом про те, що освячена жертовністю Небесної Сотні влада (як перша постмайданна, так і всі прийдешні) приречена бути ледь не святою, тим більше владі дозволяли. Втупившись у відеокадри втечі Януковича і переварюючи інформацію про вантажівки награбованого, які «легітимний» встиг прихопити зі собою, і незчулися, як у списку тих, кому дали втекти від покарання за скоєне, опинилися ледь не всі VIP-«папєрєднікі». А далі, слухаючи розповіді про забюрократизований Інтерпол (який не поспішав з оголошенням «папєрєдніків» у міжнародний розшук, киваючи на підозри про політичну вмотивованість порушених проти них кримінальних справ), запізнілі західні санкції проти утікачів та проблеми з екстрадицією тих, кого навіть не у Росії запеленгували, після п’ятихвилинок обурення ми і ці «форсмажорні» виправдання ковтали.
Ми дозволяли собі з головою заглиблюватися у черговий скандал з відставкою чергового генпрокурора, не замислюючись, що змінилося у розслідуванні справ Майдану зі зміною табличок на дверях у ГПУ. Ми слухали виправдання про зниклі чи знищені докази і, як це не цинічно звучить, ніби вже змирилися з тим, що десятки бузувірів, які проходили як підозрювані у справах Майдану, продовжували працювати у правоохоронній системі.
Ми готові були роздерти купку рядових «беркутівців», яка опинилася на лаві підсудних, але не довго переймалися втечею командира «чорної роти» Садовника. Не брали в осаду владні будівлі, щоб замість чергових відмазок нарешті почути відповідь на запитання: хто допоміг Садовнику втекти, і чому не спромоглися покарати навіть суддю, яка відпустила «чорноротника» під домашній арешт? Це речі, які у торішньому інтерв’ю «ВЗ» адвокат родин Небесної Сотні Віталій Титич назвав своїми іменами. «Були, — каже, — моменти (зокрема, отримання результатів балістичних експертиз, які доводили: убивства „майданівців“ здійснювалися зі знайденої пізніше зі спиляними номерами табельної зброї „чорної роти“ „Беркуту“), коли впевненість „беркутівців“, які опинилися на лаві підсудних, серйозно похитнулася. Але ситуація змінилася. Карти розкриті, організатори насильницьких злочинів ефективно домовляються з очільниками і держави, і правоохоронних органів. І це не сприяє тому, аби „беркутівці“ пішли на співпрацю і почали здавати організаторів».
Ми попускали такі речі попередній владі. А тепер плюємо у нинішню — за те, що повелася на «раша"-умову про обов’язкове включення до списку на обмін тих же «беркутівців». Бідкаємося, дізнавшись, що двоє з обміняних повернулися в Україну, аби гнути потрібну Кремлю лінію про «майданутий держпереворот й озвірілих майданівців, які вбивали правоохоронців». Нас кров нагла заливає від тієї антимайданівської жовчі, яка потоками ллється з пащ портнових, лукашів, бондаренків… Ми вибудовуємо конспірологічні версії про чорну «Зе!зраду», керуючись тим, що «Портнов, бачите, не просто так повернувся в Україну після зміни влади». При цьому воліємо не згадувати, скільки таких портнових, які не втекли з України після Революції Гідності, пречудово почувалися у парламентських кріслах (у тому числі і під крилом так званих майданівських політсил). Забули, що та ж «жовчогінна» ексміністерка юстиції часів Януковича Лукаш повернулася в Україну не за Зеленського, а ще за Порошенка. Й опинилася не за ґратами, а у телеефірах і соцмережах. Це ми дозволили розправити крила і розпустити «пропагандонські» язики усім цим «вєщатєлям». Бо, засліплені безмежною свободою слова, так і не наважилися наступити на горло відверто ворожим до України каналам.
То, може, досить на криве дзеркало нарікати? Може, час усвідомити, що ключова причина наших бід — у нашій короткій пам’яті? Забуваючи і невиправдано пробачаючи минулі гріхи, так і залишатимемося лише глядачами, які волають із залу одвічне «хто винен і що робити?». Не задля цього ВОНИ тримають для нас небо. Не задля цього ВОНИ Небесною Сотнею стали…