Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Про що мовчить Небесна Сотня?

20 лютого – чергова пам’ятна дата у календарі героїчно- трагічних подій Революції Гідності. Це був найкривавіший день Майдану, в який обірвалося життя 48 його захисни­ків (ще 80 людей отримали вогнепальні поранення).

А наступного, 2015 року, 20 лютого стало офіційною датою вшанування усіх, хто був серцем Революції Гідності, але кому не судилося її пережити.

День Героїв Небесної Сотні — для всіх один, але для кожного різ­ний. Для когось — це привід попіаритися на крові, виголосити по­казушно-пафосні промови, припудривши шаром награного патрі­отизму свою парадно-вихідну маску. Хтось цього дня тремтячими руками прикладе до губ чи роками зболілого серця фотографію рід­ної людини, а потім піде на могилку і, зціпивши зуби, ковтатиме не­виліковний біль утрати. Оплакуватиме свого Героя мовчки, без сліз, бо їх уже не залишилося.

Для когось пам’ять про Небесну Сотню вимірюється лише днем у календарі. Для когось вона «за замовчуванням» — не прив’язана до дат, траурних стрічок на державних стягах чи полум’я поми­нальної свічки у кутку телеекрана. Не впевнена, що моя мама схо­ду відповість, що це за день — 20 лютого. Але точно знаю, що будь- коли, проходячи сквериком (у рідному Калуші), де встановлено пам’ятний знак загиблим на Майдані, мама обов’язково вклонить­ся і, перехрестившись, ледь чутно промовить перед портретом Іго­ря Дмитріва (уродженець Калуша, загинув під час кривавих подій на Майдані 20 лютого 2014-го): «І тобі дякую, сину».

У такі миті не раз ловила себе на думці: якби обличчя на портретах і пам’ятних стелах ожили, які слова ми, живі, почули б із розкутих од ві­чного сну вуст Героїв Небесної Сотні? Про що спитали б Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, Роман Сеник, Устим Голоднюк, Віктор Чмілен­ко, Богдан Сольчаник, Андрій Дигдалович, Володимир Кульчицький, Роман Гурик?.. Чого було б більше в їхніх очах? Упевненості, що їхні жертви не були марними? Чи смутку і розчарування через те, що піс­ля Революції Гідності гідність для багатьох українців так і не стала без­умовною цінністю, яка не продається і не купується, яку не можна сьо­годні прихопити, а завтра разом зі совістю залишити вдома?

Можемо до безконечності шукати і призначати винних, кивати та те, що омита кров’ю Героїв Революція Гідності не зробила гіднішими вла­ду чи навіть сусіда. Це легше і простіше, ніж зізнатися (хай навіть са­мому собі), що за те, якою стала чи не стала країна після Майдану, від­повідає кожен із нас. Чим довше заколисували себе міфом про те, що освячена жертовністю Небесної Сотні влада (як перша постмайданна, так і всі прийдешні) приречена бути ледь не святою, тим більше вла­ді дозволяли. Втупившись у відеокадри втечі Януковича і переварюючи інформацію про вантажівки награбованого, які «легітимний» встиг при­хопити зі собою, і незчулися, як у списку тих, кому дали втекти від пока­рання за скоєне, опинилися ледь не всі VIP-«папєрєднікі». А далі, слу­хаючи розповіді про забюрократизований Інтерпол (який не поспішав з оголошенням «папєрєдніків» у міжнародний розшук, киваючи на підо­зри про політичну вмотивованість порушених проти них кримінальних справ), запізнілі західні санкції проти утікачів та проблеми з екстради­цією тих, кого навіть не у Росії запеленгували, після п’ятихвилинок обу­рення ми і ці «форсмажорні» виправдання ковтали.

Ми дозволяли собі з головою заглиблюватися у черговий скан­дал з відставкою чергового генпрокурора, не замислюючись, що змінилося у розслідуванні справ Майдану зі зміною табличок на дверях у ГПУ. Ми слухали виправдання про зниклі чи знищені дока­зи і, як це не цинічно звучить, ніби вже змирилися з тим, що десят­ки бузувірів, які проходили як підозрювані у справах Майдану, про­довжували працювати у правоохоронній системі.

Ми готові були роздерти купку рядових «беркутівців», яка опини­лася на лаві підсудних, але не довго переймалися втечею команди­ра «чорної роти» Садовника. Не брали в осаду владні будівлі, щоб замість чергових відмазок нарешті почути відповідь на запитання: хто допоміг Садовнику втекти, і чому не спромоглися покарати на­віть суддю, яка відпустила «чорноротника» під домашній арешт? Це речі, які у торішньому інтерв’ю «ВЗ» адвокат родин Небесної Сотні Віталій Титич назвав своїми іменами. «Були, — каже, — моменти (зо­крема, отримання результатів балістичних експертиз, які доводили: убивства „майданівців“ здійснювалися зі знайденої пізніше зі спи­ляними номерами табельної зброї „чорної роти“ „Беркуту“), коли впевненість „беркутівців“, які опинилися на лаві підсудних, серйоз­но похитнулася. Але ситуація змінилася. Карти розкриті, організатори насильницьких злочинів ефективно домовляються з очільни­ками і держави, і правоохоронних органів. І це не сприяє тому, аби „беркутівці“ пішли на співпрацю і почали здавати організаторів».

Ми попускали такі речі попередній владі. А тепер плюємо у нинішню — за те, що повелася на «раша"-умову про обов’язкове включення до списку на обмін тих же «беркутівців». Бідкаємося, дізнавшись, що двоє з обміняних повернулися в Україну, аби гнути потрібну Кремлю лінію про «майданутий держпереворот й озвірілих майданівців, які вбивали пра­воохоронців». Нас кров нагла заливає від тієї антимайданівської жовчі, яка потоками ллється з пащ портнових, лукашів, бондаренків… Ми ви­будовуємо конспірологічні версії про чорну «Зе!зраду», керуючись тим, що «Портнов, бачите, не просто так повернувся в Україну після зміни влади». При цьому воліємо не згадувати, скільки таких портнових, які не втекли з України після Революції Гідності, пречудово почувалися у пар­ламентських кріслах (у тому числі і під крилом так званих майданівських політсил). Забули, що та ж «жовчогінна» ексміністерка юстиції часів Яну­ковича Лукаш повернулася в Україну не за Зеленського, а ще за Поро­шенка. Й опинилася не за ґратами, а у телеефірах і соцмережах. Це ми дозволили розправити крила і розпустити «пропагандонські» язики усім цим «вєщатєлям». Бо, засліплені безмежною свободою слова, так і не наважилися наступити на горло відверто ворожим до України каналам.

То, може, досить на криве дзеркало нарікати? Може, час усвідо­мити, що ключова причина наших бід — у нашій короткій пам’яті? За­буваючи і невиправдано пробачаючи минулі гріхи, так і залишати­мемося лише глядачами, які волають із залу одвічне «хто винен і що робити?». Не задля цього ВОНИ тримають для нас небо. Не задля цього ВОНИ Небесною Сотнею стали…

Схожі новини