Післямова до Зеленського

Насправді, цей текст не про Зеленського. Він про ту дискусію, яка відновилася після його обрання. Про те, чи може Україна стати Європою без спроб вибудувати національну державу

Суперечки тривають між тими, хто російського майбутнього для України ніяк не хоче.

По один бік барикад — ті, хто хоче побудувати національну державу. З усім необхідним переліком символічних інститутів. У цьому списку — мова і історія, пантеон героїв та національні атрибути. Вони кивають на приклад західних сусідів і говорять про те, що Україна хоч і запізнилася пройти аналогічний шлях, але уникнути цього все одно не зможе.

По інший — ті, хто звик кивати на ЄС. Вони кажуть, що ключовою ідентичністю для українців має стати європейська. Що саме вона може стати універсальним знаменником для всіх — і примирити настільки різні регіональні ідентичності та долі. «Я — європеєць», з їх точки зору, це приклад вдалого компромісу, тому що знаменує рух в майбутнє, а не суперечки про минуле.

Як аргумент прихильники другої позиції наводять сучасну Європу. Яка після об'єднання змогла переступити через територіальні суперечки і регіональні образи. Якій вдалося схрестити комфортний побут з індивідуальною свободою. Їх умовна позиція досить проста: навіщо йти по шляху двадцятого століття, якщо можна відразу вирушити за маршрутом двадцять першого?

Політика п’ятого президента України вписувалася в очікування першого табору. Національна церква, закон про державну мову, нові свята і нові символи — він створював атрибути національної держави за образом і подобою інших країн східної Європи. За це його любили одні й не любили інші.

Політика шостого президента менше зосереджена навколо колишнього дискурсу. Замість цього він говорить про «компромісних героїв», значущість побутового комфорту і другорядність символічного ряду. За це йому аплодують одні і не готові довіряти інші.

Ця схема досить умовна, але це свідоме спрощення. Його можна звести до одного простого запитання. Чи може Україна проскочити стадію побудови «національної держави» і відразу взяти собі за орієнтир «європейську ідентичність».

Найімовірніше ні. З певних причин.

По-перше, сучасний Євросоюз — це не концепція наднаціонального об'єднання. Навпаки, це доведена до максимуму історія про національні держави. Це історія про ринкову синергію, правову уніфікацію, правила співжиття і відкриті кордони. Але не більше. Кожен учасник цього об'єднання пройшов той самий шлях, який Україна намагається подолати сьогодні. А загальноєвропейська ідентичність всього лише доповнює національну — але ніяк не підміняє її.

По-друге, спроби протиставити «ліберальний рай» — «національній державі» найчастіше народжуються з нерозуміння природи речей. Свого часу національні держави прийшли на зміну феодалізму. І в цей момент починають працювати прості закони історії. Відмова від більш прогресивної форми існування не приводить вас до наступного еволюційного поверху, а відкидає на попередній.

По-третє, сама форма сучасної демократії будується на національній солідарності. Наприклад, люди готові приймати результати виборів тільки в тому випадку, якщо політичні партії поділяють одні й ті ж національні цінності.

В іншому випадку кожні вибори перетворюються на референдум про минуле — і країна продовжує тонути в міжусобицях. Зрештою, саме солідарність всередині кордонів призводить до того, що незнайомі люди готові платити податки заради спільного майбутнього невідомих йому особисто людей.

Якщо хтось так і не спромігся провести різницю між патріотизмом і шовінізмом — це явно не проблема національних держав. А тому, мені здається, що ми все одно не уникнемо дискусії про власне минуле. Просто тому що без неї Україна не зможе домовитися про саму себе. Так, цей процес буде довгим — але без нього немає сенсу розраховувати на хоч якийсь простір загальної солідарності. Еволюція складається зі сходових прольотів і перестрибнути через східці навряд чи вийде. Як би кому не хотілося.

Зрештою, всі щасливі країни схожі одна на одну. Кожна нещаслива — нещасна по-своєму.

Переклад з російської

Джерело