П’ятирічка Зеленського. Від Олімпу до Голгофи

Якби не війна, у ці дні Україна спостерігала б за інавгурацією свого сьомого президента. Через повномасштабну російську агресію, яка докорінно змінила звичний уклад нашого життя, суттєво вплинула на функціонування державних органів, політичної системи, громадських інституцій, вибори нового лідера країни відкладено на невизначений час. Поки не завершиться воєнний стан. З огляду на форс-мажорні обставини, що склалися, президентські повноваження і далі виконує Володимир Зеленський, який відведений йому п’ятирічний термін цієї місії уже відбув. Теперішнє «понаднормове» його перебування біля штурвалу країни цілком легітимне, у цьому сумнівів немає! — Бо вибори під вибухами ворожих ракет нереальні. У багатьох регіонах наші люди думають про те, як добігти до бомбосховища, щоб сховатися від обстрілів, а не переймаються темою голосування, кандидатів, рейтингів. Їм не до того…

Однак воєнний стан не позбавляє громадян права оцінювати сво­го президента. Вони роблять це й зараз, під завивання сирен повітря­них тривог.

Про бажане і дійсне

П’ять років тому, покинувши шоу-бізнес, Володимир Зеленський перей­шов на сцену політичну, тріумфально зайняв головний кабінет України. 73% виборців, які прийшли на дільниці, до­вірилися йому, бо телевізійний улю­бленець, який через екран чи не що­дня заходив у кожну хату з усмішкою і випромінював упевненість, пообіцяв принести такий жаданий мир. А заод­но — перемогти корупцію, забезпечи­ти добробут кожного з нас. В'їдливо кидаючи камінці у город свого попе­редника, Зеленський давав зрозумі­ти, що безумовно зробить це. Зокре­ма, рецепт припинення війни у версії шостого президента виглядав баналь­но простим: достатньо, мовляв, «пере­стати стріляти».

Але той, хто розпочав цю велику стрілянину, мав зовсім інші розрахун­ки. Український лідер зрозумів це по­рівняно недавно. А до того роздра­товано відмахувався від застережень політичних опонентів, які били у на­бат, перед лицем навислої російської загрози наполягали на збільшенні вій­ськового бюджету, стимуляції новіт­ніх розробок зброї і боєприпасів. Але наперекір своїм візаві президент ра­зом зі своєю командою вкладав кошти «в асфальт». Заклики до підвищення обороноздатності називав ледь не по­літичним піаром «учорашніх», прово­кацією, наміром відлякати бізнес-ін­весторів. І наводив цифри щоденних економічних втрат від поширення чу­ток про велику війну.

Хто не пам’ятає сумнозвісного спічу першої особи країни у січні 2022 року із закликом не панікувати? Президент просив співвітчизників не здіймати ажіотажу, «не накручувати себе», «збе­рігати гідність і гордість, щоби не пі­дігравати агресивним намірам росії». І пообіцяв всім нам спокійний Велик­день, травневі шашлики, Новий рік у родинному колі…

Але того року паски і шашликів бага­то хто з українців не їв. І Новий рік зу­стрів на полі бою, у госпіталях, у полоні. А то й на кладовищах.

Роль Зеленського у воєнному спро­тиві ворогові аналізуватимуть ще довго. Хтось згадуватиме, що президент «не втік, а залишився зі своїм народом» — і в цьому начебто його основна заслуга. А хтось з’ясовуватиме причини стрімкого проникнення ворога через південні во­рота країни, захоплення Херсона, Марі­уполя, інші військові провали, які стали­ся, попри неодноразові попередження союзників.

На Банковій часто записують у за­слугу Зеленському значні досягнення на зовнішньополітичному фронті, курс на Євросоюз і НАТО, масштабну цифро­візацію країни, продовження земельної реформи, боротьбу із проросійськими медіа і церквою. Водночас незалежні експерти вказують на кричущу нероз­бірливість президента у кадрах, ото­чення себе одіозними особами, «квар­талівське» кумівство, повне фіаско його політичного проєкту «Слуга народу», «ручний» Кабмін, «несуб'єктний» парла­мент тощо. Як і на незаконну гегемонію президентської канцелярії, судове сва­вілля, потурання корупціонерам у владі, згортання свободи слова, нетерпимість до критики, пресинг політичних супер­ників (чого лише варті історії зі скасу­ванням закордонних відряджень Петру Порошенку, переслідування контрроз­відника Романа Червінського, стеження за журналістами).

Попри все, головні оцінки Зелен­ському-президенту українське суспіль­ство виставить згодом. Про це у ко­ментарі для «Високого Замку» каже відомий публіцист, телеведучий Ві­талій Портников.

Питання до людей, які голосували за «нові обличчя»

— Спливли п’ять років перебуван­ня Володимира Зеленського біля керма України. Як він кермував? Який слід залишає в історії україн­ського державотворення?

— Ми про це дізнаємося, коли зро­зуміємо, яким буде завершення прези­дентського терміну Володимира Зелен­ського, яким буде завершення війни, як тоді виглядатиме ситуація, — каже Віта­лій Портников. — Зараз робити висно­вки дуже і дуже рано.

— Колись Зеленський говорив про «нові обличчя», які ефективно пра­цюватимуть у владі. У чому це нова­торство, де він досяг (р)еволюцій­них змін, системних реформ?

— Про це теж зараз не варто говори­ти, бо країна два з половиною роки пе­ребуває в умовах великої війни, а не в умовах державотворення… Зеленський справді виконав свою обіцянку — привів до влади «нові обличчя». Але тепер де­які люди кажуть: діти політиків, та й самі політики не воюють, то чому вони ма­ють воювати? Наче вони обирали у вла­ду людей не як політиків… Тому вини­кає питання: чого прагне людина, яка бажає «нових облич»? Вона голосує за «нове обличчя», якого ніколи в житті не бачила, а потім вважає, що це «нове об­личчя» — політик, який має захищати державу замість неї. Тому це питання не до Зеленського і не до людей, яких він привів до влади. А до тих, хто за це го­лосував, а потім старими очима дивив­ся на «нові обличчя».

— Зеленський перед виборами обіцяв дотримувати слова. В яких випадках за ці п’ять років управлін­ня країною дії Зеленського розходи­лися з його словами?

— Мені здається, президент Зелен­ський говорить те, що хотіли би почути люди. Не завжди ти можеш говорити те, що потім можеш зробити реально. Але Зеленський — дзеркало української со­ціології. Він хоче подобатися людям, го­ворить те, що їм подобається. Але я не впевнений, що самі люди і навіть сам Зеленський адекватно розуміють, чи можна їхні бажання втілити в життя.

— кремль закидає Зеленському «нелегітимність» після 20 травня, коли минає п’ять років його повно­важень. В Україні сумнівів щодо за­конності подальшого перебування президента на посаді не виникає. І все ж — обставини, які склалися, чи не змусять Зеленського та його ото­чення шукати варіантів посилен­ня владних повноважень, які можна було б трактувати як узурпацію вла­ди?

— Я не бачу, як ці повноваження мож­на ще більше посилити.

— Побутує думка, що неправильно виставляти рахунки Зеленському за щось незроблене, оскільки всі його плани перекреслила велика війна…

— Ми не знаємо, що було б, якби не було війни. Але варто нагадати, що Зе­ленського обирали президентом з про­грамою миру, а не війни. Люди, які го­лосували за Зеленського, вірили, що він може зупинити її, може домовитися з пу­тіним. У виборців така ж ілюзія була ще у 2014 році, коли вони голосували за пре­зидента Порошенка. Але вони могли пе­реконатися, що закінчення війни зале­жить не від президента України, а від президента росії. На жаль, за п’ять ро­ків, із 2014-го по 2019-й, вони цього не усвідомили. Дехто не усвідомлює цього навіть сьогодні. Тож зараз нема про що говорити.

— У ході війни ставлення українців до Зеленського змінювалося. На по­чатках його героїзували, а в остан­ні місяці гостро критикують… Хто може бути справедливим арбітром в оцінці чинного президента?

— Історія! Якщо Україна залишиться на політичній мапі світу, українські істо­рики напишуть історію цієї війни і оці­нять внесок Зеленського. Якщо України на цій карті, не дай Боже, не залишить­ся, це зроблять історики інших країн.

— Спрогнозуйте, якою вигляда­ла б Україна сьогодні, якби п’ять ро­ків тому на президентських виборах наші громадяни зробили інший ви­бір?

— Ми цього не можемо знати. Оскіль­ки у планах росії було знищити україн­ську державність і від них вона не від­мовлялася, можемо уявити собі, що, можливо, інший президент України міг би краще стримати російський напад. Але це зараз абсолютно зайві припу­щення. Бо історія не знає умовного спо­собу.