Передплатити Підтримати

Український серіал продали пропагандистському каналу "Россия-1"

Тепер Україна співпрацює з РФ не через чорний хід, а широко відчинені двері

Україна продає в Росії кріпаків та кріпачок. Саме так можна обіграти новину про появу в ефірі каналу «Россия-1» телевізійного серіалу українського виробництва «Кріпосна». Особисто для мене ця новина має додаткове смислове навантаження. Дія стрічки відбувається не просто у Чернігівській губернії, а моєму рідному Ніжині зразка другої половини ХІХ століття.

Як журналіст, автор книжок та сценаріїв я завжди був прихильником локалізації. За приклад беру не лише західні, а загалом усі художні твори, створені за межами України. Навіть російські творці згадують назви своїх міст та регіонів, не кажучи вже про Америку, Європу, Азію та Австралію. Ну що ж, тепер російські громадяни знатимуть про український Ніжин не лише за назвою однойменних маринованих огірків-корнішонів.

Але продаж успішного в Україні історичного серіалу для показу в Росію — прецедент у наш час доби значно більший, ніж можливість для росіян розширити свої знання української географії. Суть прецеденту в тому, що маємо чи не перший випадок за роки відкритого україно-російського політичного, економічного, військового та світоглядного протистояння, коли культурний продукт, створений в Україні, продається в Росію відкрито.

І навіть виправдовується продавцями. Мовляв, раніше «Кріпосну» як успішний продукт купили Польща, Литва та шість Балканських країн. Не важливо, що згадані держави на Україну не нападали й не винні у загибелі більше десяти тисяч українців. Нехай Росія отримує український культурний продукт. Бачить його якість. З цього починається «культурна дипломатія».

Подібні спроби пояснити культурно-економічні стосунки з ворогом нагадали інший, радянський прецедент 60-річної давнини. Коли 1958 року 27-річного американського піаніста Вейна Клайберна, спрощеного в СРСР до Вана Кліберна, особистим негласним рішенням тодішнього генсека Микити Хрущова зробили переможцем Міжнародного конкурсу імені Чайковського. Тоді конкурс проходив у Москві, й відзначення американця в розпал холодної війни з Америкою вважалося хорошим ходом. Америка хоч головний ворог, але повинна бачити, як СРСР ставить культуру й таланти вище політики.

«Кріпосна» стала елементом запущеного зі зміною влади механізму поступового відновлення співпраці з Росією у царинах культури та шоу-бізнесу. Серіал активно, навіть агресивно рекламувався в публічному просторі, включно з київським метрополітеном. І уважні громадяни вже тоді звертали увагу на цю рекламу й писали про неї в соцмережах. Справа в особливостях перекладу. Слово «крепостная» навіть російсько-українські словники, впорядковані та видані в радянський час, перекладає як «кріпачка». Навіть далеким від філології нескладно здогадатися: в оригіналі серіал відразу мав питомо російську назву. І кальковане, неправильне, неоковирне «кріпосна» — стовідсоткова калька з російської. Варто зважити, що кріпацтво було насаджене на українські землі там, де вони входили до складу Російської імперії. А більшість поміщиків-кріпосників були російськими дворянями. І приходить розуміння: від самого початку «Кріпосну» готували на продаж у Росію. Вводячи історію в питомо російський контекст.

До цього випадку створені в Україні серіали продавали в Росію вже два роки. Але процес не афішували. Залучивши до зйомок або російського актора чи акторку, котрих нема в базі «Миротворця», або — російського режисера, готовий продукт тихенько сплавляли на нішеві російські канали на кшталт «Домашнього». Наявність бодай одного росіянина робила продукт рентабельним і дозволяла продати «за поребрик», аби окупити виробництво. «Кріпосну» ж показують на «России-1», який навіть у себе вдома вважають пропагандистським. Це вже співпраця не через чорний хід чи хвіртку — широко відчинені парадні двері. Є підозра — плідна кіносеріальна співпраця надалі вже не буде приховуватися, а стане частиною української державної політики. Недарма ж автором серіалу є StarLightMedia олігарха Віктора Пінчука, де раніше працював нинішній міністр культури Володимир Бородянський.

Джерело