Втому від чужини знімає лісовий зоопарк за домашнім вікном

— Я без наших краєвидів, без своїх гір, садів, лісів, любити які з дитинства навчив мене тато, не можу жити, — розповідає пані Мирослава. — В Іспанії мені бракує нашого повітря, нашо­го неба, наших квітів і польових ароматів. Мене виснажують ав­томобільні гази, міський шум-гам, одноманітні бетонні стіни чужих будинків, які дивляться у мої вікна. Від нудьги хочеться плакати. Оце приїхала додому — і як на світ народилася.

Зранку мене будять своїм співом синички, — продовжує педагог. — На яблуньці я їм об­лаштувала годівничку, і тепер годинами можу через вікно у кухні спостерігати, як вони злі­таються туди разом з іншим птаством…

Із сьомої до дев‘ятої у мій старий сад приходять козулі. Їдять опалі восени яблука, ску­бають стару траву, а потім по­вертаються до свого лісу.

На нашу стару грушку з лісу прибігає білочка, робить собі там гніздо. Я їй дала вати, і вона тягає її наверх. Навесні сподіваюся побачити ціле сі­мейство вивірок…

Усяка звірина до мене схо­диться. Якось пізньої осені дала їсти своїм котам, а до їх­ньої миски приповзли їжачки. Бачила, що з-під фундамен­ту стодоли вилазила лисичка. Курей моїх не чіпає - то нехай собі там живе…

Мирослава Іванівна мені по­казує фото «домашніх» козуль. І немовби підсумовує:

— Я насолоджуюся життям серед цієї благословенної при­роди. Це таке щастя! Уміймо цінувати те, що маємо, уміймо бачити це. І намагаймося збе­регти…