Передплата 2024 «Добра кухня»

Час "офісистів"

Почну з цитати: "Василь Воля вирішив розмістити президентський палац в Українському домі - мармуровому будинку язичницької ассиро-вавілонської комуністичної архітектури.

Мета цієї конструкції, криво поставленої на початку Хрещатика, була одна: стати зовнішньою оболонкою, охоронною шкаралупою, презервативом для розміщення всередині головного Ідола країни… Кабінет свій Василь Воля розташував на самому вершечку башти — кругла зала з шістнадцятьма вікнами, прикрашеними барвистими вітражами."

Це — уривок з мого роману «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року», виданого у 2012 році. (Юрій Щербак, «Ярославів Вал, Київ», с. 217−218).

«Час Великої Гри» — друга частина трилогії «Час смертохристів».

Василь Воля — президент конфедеративної держави Україна-Русь — плід нестримної фантазії автора, який наважився зазирнути в далеке післямайбутнє — у 2079 рік; голова уряду цієї химерної держави — Никанор Петропавлович Єфім'єв, голова ДУР/(Донецько-української республіки); начальник канцелярії президента — його найближча сподвижниця-відьма Ерна Еріхівна Богошитська (в українському перекладі — Богосранська) — персонажі цілком вигадані, які не мають жодного стосунку до нашої української дійсності.

Правда, дехто з критиків закидав мені, що в трилогії криються численні пророцтва: так, на плакатах деяких політичних сил накреслено: «наше майбутнє — УРОД (Українсько-російська Об'єднана Держава), а радари України засікають у секторі Сталінград-Харків та Крим-Одеса важкі військово-транспортні літаки з десантниками Чорної Орди, які йдуть на посадку в Борисполі («Час смертохристів», 2011) — але це плід чистої фантазії, чи не правда?

Проте, рішення офісистів шостого президента України — розмістити офіс в Українському домі сповнило моє авторське серце справжньою радістю: нарешті моя письменницька фантазія збулася!

Хіба не про це мріє кожен романіст? Тепер я очікую, коли і другу мою вигадку втілять у життя:

«Свою резиденцію Воля розмістив навпроти Українського дому — у будинку колишньої філармонії. Це було зручно і демократично — не відриваючись від життя народу, в центрі Києва, не потребуючи броньованих кортежів для пересування (палац і резиденцію президента України-Руси з'єднував підземний тунель) і тим самим не дратуючи і без того змучених киян!»

Бідна площа Європейська — серце Києва, важлива транспортна розв’язка столиці!

Скільки завойовників, скільки назв вона пережила: Театральна, Європейська, Царська, площа III-го Інтернаціоналу, під час німецької окупації — площа Адольфа Гітлера. З 1944 р. — Сталіна, потім Ленінського комсомолу і знову Європейська.

Серцю хтось підказує, що це — не остання назва.

Можна лише уявити — який несусвітенний транспортний бардак виникне на стародавній київській площі з переїздом сюди офісу першої персони!

А для тих офісистів, що шукають світлих історичних прецедентів, варто нагадати: Український дім, в якому свого часу стояла гігантська постать Ідола-агента німецького генеральського штабу, творця кривавої імперії Леніна, побудований не стільки на фундаменті Театру, скільки на місці будинку Генеральної прокуратури УРСР.

Та про це пам’ятають тільки старі кияни, а не молоді криворізькі квартальники-95.

Схожі новини