Одна диктатура на двох

Ось, наприклад, Аксінья Куріна — не далі, як учора — пише про «диктатуру рагулизма». А так то вона, звісно, лібералка. Втім коли ще 15 років тому я не міг подивитися в державі Україна фільм своєї мовою в кінотеатрі, вона, мабуть, або була підпільною лібералкою, або ще себе такою не усвідомила. Де були її слова про захист упосліджених прав україномовних? — це риторичне питання. Таких людей завжди цікавить універсальне, загальнолюдське, космічне. А українське таким не буває за визначенням.

Я вже мовчу про інші приклади з життя, де українській мові був нав'язаний статус «неринкової», мовчу про те, що без знання російської в Києві неможливо було знайти роботу, мовчу про телевізор з російською мовою і московськими артистами, мовчу про те, що пошук української книжки перетворювався на цілу пригоду, а газету українською не брали в кіоски, бо її «ніхто не купував». У столиці України у ХХІ столітті. Але я Аксінью розумію: тоді нехтувалися не її права, а мої…

А тепер у неї велика трагедія, яка рве всі загати політкоректності — «диктатура рагулизма». Не стримується вже людина. Тому що тут — напад на своє, рідне, кровне, надбане століттями ще до неї. «Дом бытия» — вона так і пише. Вона — гайдеґґеріанка, у неї в Україні «дом бытия», оточений зловорожими «рагулями», яких чомусь недонищили для її повної радості й щастя і які замість сидіти тихенько в звичній ролі безсловесних істот мають нахабство не просто мріяти про захист своєї мови, а й щось на цьому шляху робити (які га-а-а-а-ади!).

І тут Аксінья, звісно, солідарна з відвертими українофобами — вже без жодних химер і надбудов. Тільки вона — досі «лібералка». У неї багато респектабельних друзів, вона працює на 13-му поверсі та займається — і це не жарти — правами людини. Їй ніхто не дорікне, що вона російська націоналістка і українофобка, тому що вона для всіх: 1) лібералка; 2) борець за права людини; 3) жінка. Фініта. Ніхто навіть не скаже їй: «Аксінья, що ти виписуєш? Зупинись, подумай, озирнись навколо, подивися на розкладку з газетами на метро Арсенальна…».

Наприклад, Адольфич, який роками поливає брудом усе україномовне (праонук розстіляного під час сталінських репресій за українську справу церковного діяча УАПЦ, до речі) — не ліберал, а вона чомусь — лібералка. У них одна «диктатура» на двох, яка не дає їм жити. Для них обох існування українського — нестерпне і викликає ірраціональну лють. Але Адольфич хоч чесний у своїй агресивній українофобії. Його навіть читають деякі україномовні. І хвостиками крутять. Бо якщо йому щось скажеш, він може прийти і зарізати, перед тим обвалявши тебе і твою маму у словесному бруді. Перекинчиками стали ще його предки. Сам він уже, може, в тому й не винен — так склалася доля. Ну, але він принаймні не лукавить. Усім тоді хотілося вижити.

Ну, бо що це, як не російський націоналізм? Словосполучення «диктатура рагулизма» в контексті десовєтизації і закону про мову — неприхована ознака національної, культурної та соціальної вищості. А тема про розкол країни через українську мову — чистий конструкт націоналістичного (шовіністичного) дискурсу, розроблений у Кремлі ще тоді, коли не народилися бабусі Аксіньї. (На жаль, не знаю їхніх імен.) Ну, але ж усім на цьому світі відомо, що у Кремлі самі ліберали сидять — ще від царя Алєксєя Міхайловіча. Тішайшеґо, до речі.

Джерело