Загублені у часі

Отже, вибори відбулися. Тепер час на аналіз і висновки.

Є кілька моментів, які роблять ці висновки знаковими. Серед них так звана обмовка Зеленського про «повстанців» з терористичних організацій Л/ДНР. Ба навіть не стільки цей російський штамп в устах тепер уже наступного українського президента, як його подальші пояснення свого проколу. Мовляв, Порошенко теж у 2014-му так називав сепаратистів…

Так, називав. У час, коли щохвилини перед країною виникали нові виклики, коли доводилося мати справу з речами, явищами, які ще тільки потребували самоназви, вимагали сформулювати ставлення до них і відповідної реакції.

Тож у цьому випадку філологія на диво стала маркером актуальності політика. Виявляється, усі ці п’ять років Зеленський та його прихильники жили поза українським контекстом, якимось дивним життям, відстороненим від війни, окупації, волотерського руху, фронтових буднів, втрат і перемог.

Тепер вони спробують зламати цей контекст, обіцяючи «прориви» і «кінець епохи бідності». Запам’ятаймо цю риторику, наперед знаючи, що справжній прорив неможливий без усвідомлення того, на чому стоїш, фатально — на цілих п’ять років, — відстаючи від того, що вже здобуто.

Із Зеленським країна повернулася на 5 років навспак. У цьому парадокс «нового обличчя» і його виборців — вони живуть у минулому, у власному приватному світі. Не помічають змін, мусолять у головах одне і те ж — тарифи, зубожіння, бариги, злодійська влада…

Ще один парадокс — і виборці старшого віку, і частина молодих, тих, хто, можливо, голосував уперше, залишаються носіями нафталінної ментальності совка. Саме оця ментальність дуже швидко перетворить їх з фанатів «команди Зе» на її хулителів і ненависників.

У цьому сенсі зауважимо ще один промовистий символізм, аж ніяк не маючи на меті сакралізацію матеріалізованого Голобородька. Другий тур у нас відбувся акурат у Вербну Неділю. Переможцю, як і понад дві тисячі років тому в Єрусалимі, його фанати кричали «Осанна!». Знаємо, що сталося через тиждень, які гасла лунали на Преторіумі, де Пилат судив Ісуса. Тому жарти про перейменування Кварталу 95 на Квартал 73 дуже скороспілі, аби не довелося суттєво коригувати цифри. Як там у Сергія Жадана:

«…Мудаками стають старі письменники і молоді політики,

і навіть не знаю, чи можна вважати це для суспільства

серйозною втратою".

Я не переконаний, що Зеленському потрібна влада. Він лише маріонетка у тих, хто справді її прагне. Для залаштункових режисерів Зе «немає ціни, яку не можна заплатити за владу: цією ціною може бути агресія, втручання, знищення нації, масові страждання, моральна ганьба, зневаження власних первинних гасел, готовність до зневаги з боку інших. Але коли одного разу стане ясно, що влада жадає чужої крові інших задля власного існування, і що не може ані перед чим відступити, що має природну схильність до необмеженого росту — міф про владу відкриває своє ганебне обличчя» (філософ Лєшек Колаковскі).

Тому мушу засмутити тих, що все обійдеться, і що ми легко відіграємося на парламентських виборах. «Зачаровані минулим», дірвавшись до влади, зроблять усе, щоб виборів у звичному для пересічного українського демократа сенсі вже не було. Будуть «каруселі», підкуп, тиск, словом, усе те, що так несподівано закінчилося і, здавалося, назавжди, п'ять років тому.

Тепер про табір Порошенка. Ці люди, мабуть, уперше за історію незалежної України, голосували не «проти», а «за». Це — ознака формування ядра політичної нації. Процесу повільного, болісного, але невпинного. Судячи з результату на виборах, щороку із 27 літ незалежності це ядро додавало приблизно по відсотку.

І ще одна суттєва деталь — ці люди голосували «за» тому, що за останні п’ять років бачили, як втілюються їхні мрії. Найзаповітніші — про свободу, Європу, про маленькі перемоги у власній справі чи освіті. А щоб мрії втілювалися — треба насамперед їх мати.

Люди ж Зеленського — робили свій вибір, як завжди велося, — «проти», не беручи до уваги ні перспектив, ні майбутніх загроз. І тут вони зациклені на минулому, його звичаях і звичках.

Звісно, пече неймовірний сором. Однак він не має стати приводом для песимізму чи безнадії. Навпаки, — кожен новий виклик стає для активної, діяльної меншості не стільки випробуванням, як пробою сил. «Ніколи не здавайся», — цю цитату Черчилля любить тепер повторювати Петро Порошенко. Від себе додам ще одну, теж з політичної історії Великої Британії. Вона належить залізній леді Маргарет Тетчер: «Ніколи не здавайся, і ти побачиш, як здаються інші».