Криза ідентичності чи рудименти «совка»?

Джерела існування російсько-радянської ідентичності на­справді аж надто реальні і відчутні, як кажуть, на дотик

Цікавою спробою звести до одного знаменника драс­тичні для суспільної думки прецеденти, — як-от появу на політичній сцені коміка Зеленського чи макабричне голо­сування у фіналі Національного відбору на «Євробачення», — є висновок доктора технічних наук з УКУ Олега Яськіва. Він вва­жає це кризою ідентичності. От тільки якої, — важко зрозуміти з його есе на «Збручі».

В Україні після Майдану Гідності мейнстримом стала укра­їноцентричність. Хто б що не казав про європейський вектор, саме життя змушує правлячу верхівку зважати і ставити своїм пріоритетом інтереси країни. Маю на увазі, перш за все, укра­їнсько-російську війну, яка визначає не тільки напрями мобі­лізації влади, а й дипломатичні зусилля відповідних структур, інституцій, осіб.

Автор згаданого есе логічно вказує, що в Україні потужною є інша ідентичність — російськоцентрична. Назовем її відвертіше і, як на мене, — точніше — постімперська.

Джерела існування російсько-радянської ідентичності на­справді аж надто реальні і відчутні, як кажуть, на дотик. Вони таяться в олігархічній системі, яку досі не вдалося подолати, у налаштованості товстосумів співпрацювати зі зручним та звич­ним (за менталітетом і напівкримінальними повадками) росій­ським бізнесом. Вони — в агресивній політиці наших сусідів, які не можуть змиритися з втратою України, і ладні купити-пере­купити все, що може працювати на зміцнення нашої незалеж­ності. Серед іншого, — й молоде покоління, тих, кого прийнято називати «новими обличчями» у політиці, хто через кілька років закономірно прийде до керма держави. Семен Глузман якось зауважив з приводу нашої «просунутої молоді» таке: «Дівчатка та хлопчики, що сидять на всіляких грантах, не можуть керу­вати нашою державою. Вони можуть критикувати владу, навіть ставати у цьому професіоналами… Але не керувати. Для цього нам потрібні інші професіонали».

Тому й маємо те, що маємо: спроби спекулювати на темі війни і миру, обіцянки «домовлятися» з агресором, акценти на тарифах та поверненні якихось ефемерних коштів, а ще — по­грози швидкого і жорстокого суду, «пересадки» невідь кого і за що, войовнича риторика… Ні, не на адресу загарбника, а на адресу «винних» опонентів з чинної влади. Тобто весь джентль­менський набір лівих і правих популістів, такий привабливий для пострадянського обивателя, звиклого до «халяви», хай навіть третьосортної, та все ж дармової. Тому й тішаться ви­сокими рейтингами Зеленський і К0, бо натрапили на «золоту жилу» втоми і невдоволення від труднощів шляху, від болісних реформ, від воєнних втрат; на розчарування «зачарованих», тих, хто, за звичкою, голосував не за владу як інструмент, а за владу, втілену в особі, прирівняній до царя чи навіть Бога.

Російсько-радянська ідентичність, той же «совок», здатна профанувати все, що не вписується у її стереотипи і комфортні штампи, дискредитувати чужі їй поняття і явища, кепкувати з найсвятішого, марґіналізувати найвеличніше. Їй притаманно, за висловом Тімоті Снайдера, «управляти в потемках — гово­рити людям те, що вони хочуть почути, тримати їх у певному емоційному місці».

Пригадайте кампанію «зради» з приводу безвізу. Чи вже за­були про те, як кепкували з перспективи здобуття Україною Томосу? Як віртуозно грали на тимчасових труднощах нашої армії, на її гірких поразках початку війни?.. Тепер про це майже нічичирк, однак з’явилися нові «теми», інспіровані виборчими перегонами і жорстким протистоянням майже усіх кандидатів одній конкретній особі чинного президента.

Підігрітий російською пропагандою, цей «совок» починає вилазити з усіх щілин, декларує свої претензії на тренд у гро­мадському житті, вказує шлях до сумнівного «успіху» будь-якими засобами. «Це тривожно і зовсім не смішно, як би ми не дистанціювали себе від „Євробачення“ чи „Кварталу“ — за­кривши очі, небезпеки не усунеш, — пише Олег Яськів. — І це не гра (байдуже, доросла чи юнацька), у якій поразки прощають. Мова про наш дім. З рідними образами на стінах. Реальність і час зараз такі, що навіть коли трапиться найгірше, то без стін ніхто не залишиться. Але образи на стінах будуть вже інши­ми…».

Як би там не було, є надія, що цей песимістичний прогноз не втілиться. Тим паче, що українці вже мають досвід спротиву небезпекам, яскраві зразки перемог та успіхів. А ще — розумін­ня того, що покладатися можна лише на власні сили та власний розум і не вірити тим, хто насправді бажає нам зла.