«Нічні ігри» популістів

«Нічні ігри» більшості українських політи­ків слід сприймати лише як прояв особистих амбіцій і чужих планів

Виборча кампанія, яка офіційно розпоча­лася з нового року, все більше скидається на комедійний фільм «Нічні ігри», що вий­шов на екрани 2018-го. Герої кінофільму аж ніяк не передбачали, що їхнє хобі, — щось на кшталт відомих нам змагань «знавців» у поєднанні з квестом, — містить у собі небезпеки неперед­бачуваності, коли у звичний і давно укладений перебіг забави вривається невідомий гравець…

В Україні потроху окреслюється коло зазі­хачів на головне крісло. ЦВК ледь не щодня збирається на засідання, аби зареєструвати кандидатів, правда, головні особи тримають ін­тригу, відтермінувавши передбачуваний крок. Юлія Тимошенко офіційно оголосила про свій похід на Банкову у символічний день — 22 січня, чинний президент України Петро Порошенко скаже своє слово лише 2 лютого.

Гадаю, від «важковаговиків» не варто очіку­вати якихось екстранеординарних кроків, хіба обставини і певні екзотичні учасники перегонів змусять їхні штаби нервувати, відхилятися від написаного вже сюжету. І саме для цього серед вже зареєстрованих претендентів є так багато так званих технічних кандидатів, головне за­вдання яких — вносити елемент сум’яття, хаосу та інтриги у загальну гру.

Візьмімо до прикладу, того ж таки Воло­димира Зеленського. Несамостійність, керо­ваність цього гравця була зрозумілою ще до офіційного зізнання актора у президентських амбіціях. Брак досвіду політичних кампаній став причиною низки неприємних казусів, зокрема з російським бізнесом Зеленського, його оф­шорами та, очевидно, непроукраїнським досьє («Деятельность Зеленского полезна», — за­ступник голови громадської ради Мінкульту Р Ф Павло Пожигайло). Однак головним завданням коміка є дискредитація сенсів, головних пи­тань, які мали б обговорюватися, довкола яких мали б схрестити списи кандидати на найвищу в країні посаду.

Ці питання лежать на поверхні: про війну і мир, про Україну в ЄС і НАТО, про те, «чий Крим?». Тож ці проблеми намагатимуться усі­ляко нівелювати, виштовхати на другий план, спробують підмінити їх популістськими гас­лами про «переговори зі самим чортом» за­для «миру», про неймовірне зменшення ціни на газ. Легковірним пенсіонерам пообіцяють збільшення пенсій, молоді розкажуть про не­здатність «старих політиків» створити для неї комфорт і достаток. Робитиме це не тільки Зе­ленський, а й більшість уже заявлених кандида­тів. І це дає підстави вважати, що виборча гра — це квест задля зовсім інших, не президент­ських цілей. Втриматися на плаву, виторгувати для себе певні преференції, подбати про осін­ню парламентську кампанію і про проходження власних партій у Верховну Раду, — ось горизонт прагнень чисельної когорти тих, хто вже отри­мав чи ще отримає посвідку кандидата.

Зверніть увагу, жоден із тих, хто задеклару­вав бажання взяти участь у виборах, наразі не ставить питання руба: мова — про незалежність України, мова — про збереження і розвиток дер­жави, мова — про майбутнє. Майже всі канди­дати поводяться як політикани, а не державни­ки, мислять категоріями не далі завтрашнього дня.

Натомість чинному президентові розходить­ся у кардинально іншому. І безвіз, і Асоціація з Євросоюзом, і незалежність української Церк­ви — це лише пазли значно масштабнішого плану. Плану, передбаченого гаслом «Геть від Москви!». Тобто інтеграції України у євроат­лантичні структури, зокрема НАТО, покроковий поступ у напрямку ЄС, зміцнення обороноздатності країни, її економічних можливостей, духовного потенціалу. У цьому контексті відпо­віді на запитання про війну і її результат — більш ніж очевидні. Тільки перемога, тільки соборна, успішна країна. Без яскравих популістичних об­горток, солодких обіцянок, зайвих ілюзій.

А «нічні ігри» більшості українських політи­ків слід сприймати лише як прояв особистих амбіцій і чужих планів. Якщо вже на те пішло, можливістю брати участь у виборчих перегонах вони мали б завдячувати своєму «заклятому ворогові», який втримав країну у війні п’ять ро­ків. Не позбавивши її громадян права на демо­кратичний вибір.