Чому Порошенко їздить з Томосом Україною?

Коли б Порошенко покладався тільки на церков­ників, то ми б чекали на доленосне рішення Варфоломія І до другого пришестя

Відповідь на запитання, винесене у заголовок, здається, лежить на поверхні. Президент розпочав свою виборчу кампанію, а історичний документ із Константинополя вва­жає головним аргументом на свою користь. Думка тривіальна, вона не потребує особливих розумових зусиль, і вигідна усім, — і пересічному обивателеві, і, — що дуже важливо, — опонентам чинного гаранта.

Однак не все так просто. Як би не волали розмаїті критики Петра Олексійовича про те, що держава не може і не повинна втручатися у справи Церкви, вони лукавлять. Можна наводити приклади здобуття автокефалії іншими помісними національ­ними церквами, у яких також присутній державний чинник, можна до безконечності апелювати до неписаного регламенту, згідно з яким до Вселенського патріарха, окрім духовних осіб, з проханням про Томос мають звертатися і державні очільники. Але обійдуся загальним твердженням: держава (в особі її про­відників), яка дбає про суверенітет і незалежність, про консо­лідацію нації, завжди розглядає Церкву серед найважливіших елементів цих архіважливих речей.

Тепер спробую сформулювати свою відповідь на запитан­ня «Чому Порошенко їздить з Томосом Україною?». Бо більше нікому. Поясню таку категоричність. Недавно колишній очіль­ник УАПЦ Макарій (Малетич) у відповідь на пропозицію мера галицької столиці Андрія Садового надати йому та Патріархові Філарету звання «почесних громадян Львова» відповів відмо­вою. Садовий, звісно, теж керувався не тільки пошанівком до церковних ієрархів, його ініціативу я схильний розглядати че­рез призму участі у президентській кампанії. Та менше з тим… Цікавіші аргументи самого Макарія. «Митрополит Макарій пояснив свою відсутність у Константинополі через непокору колишнього Патріарха УПЦ КП, а сьогодні Митрополита ПЦУ Філарета, який не бажає прийняти визнаний Вселенською Па­тріархією митрополичий устрій Православної церкви в Україні. Саме небажання зняти патріарший куколь і стало причиною відсутності архієреїв 6 січня у Константинополі», — процитувала свого ієрарха прес-служба колишньої УАПЦ.

Тобто, що маємо у сухому залишку? Томос вже в Україні, па­рафії РПЦ десятками переходять у нову автокефальну церкву, а наші духовні старці досі не можуть позбутися неприязні і кон­фліктів учорашнього дня. Гірко, однак, що авторитетні постаті забувають про те, що колись влучно окреслив український фі­лософ Сергій Кримський: «Християнство прощає гріхи, але не прощає безгрішності. Адже в такому разі людина впадає у най­тяжчий гріх — гріх гордині». Прагнення бути «святішими за Папу Римського» часто застилає значно ширші виднокола, інтереси пастви і країни.

Підозрюю, коли б Порошенко покладався тільки на церков­ників, коли б не всадив амбітних кліриків за один стіл, коли б не застосував своїх, нам не відомих аргументів, то ми б чекали на доленосне рішення Варфоломія І до другого пришестя. Дехто з більш освідомлених розповідає, що під час Об’єднавчого со­бору у святій Софії Петро Олексійович навіть пригрозив першо­ієрархам відчинити двері храму, — хай би пояснювали свою не­примиренність і затятість тисячам вірян, які зібралися на площі, очікуючи на історичне рішення…

Історія не визнає умовностей. Однак Томос є, Православна церква в Україні з кожним днем зростає, і процес не спинити. У цій ситуації Порошенко вже не мислить категоріями чергових виборів, хоча було б наївним думати, що Томос не вплине на результат березневого волевиявлення. Та для чинного прези­дента цей документ, радше, справа незалежності його батьків­щини від московського духовного ярма, став справою життя, а не тільки питанням другої каденції. Для того, аби реалізувати цю справу уповні Порошенко їздить з Томосом Україною, нама­гаючись переконати у потребі духовного єднання тих, хто зда­тен слухати і чути.

Зрештою, мене мало цікавлять мотиви Порошенка. Важли­вий результат. А він більш ніж промовистий: за понад триста років історія стала на свої місця, колишня імперія тепер дов­го відмиватиметься від брехні і вигадок про свою винятковість, «третій Рим». Міфи зруйновано одним підписом Вселенського патріарха. Москва, якщо бажаєте, змушена наново перепису­вати свою минувшину, без месіанських ілюзій і без надмірних, безпідставних амбіцій на домінування у слов’янському, право­славному світі.