«Ми ідем в Вифлеєм…»

Наро­джуємося рівними у перспективі Дарів

Сімдесят років тому журналіст Вермонт Ройстер написав для The Wall Street Journal свій знаменитий різдвяний ко­ментар, який відтоді це видання передруковує кожного Різдва. Ось дещо розлога цитата: «Тоді раптом у світі з’явилося світло, і чоловік з Галілеї сказав: віддайте Цезарю — цезареве, а Богу — Боже. І голос з Галілеї, який кинув виклик Цезареві, за­пропонував нове царство, в якому кожен може ходити випро­ставшись, з високо піднятою головою — і ні перед ким не схи­лятися, тільки перед своїм Богом. Стільки, скільки ти зробив для найбіднішого з моїх братів, стільки ти зробив для мене. І він послав свою звістку про Царство людини у найвіддаленіші кінці землі. Так прийшло світло у світ — і люди, які жили у темряві, злякалися й спробували опустити завісу, щоби люди далі віри­ли, що спасіння залежить від правителів».

Серед сірих буднів кожен із нас внутрішньо прагне «царства, у якому зможе ходити випроставшись…». Можливо, ця мрія й не схожа на ті казки, які тепер безперестанно транслюють телеканали. Проста людська мрія-казка, така собі приємна несподіванка, як-от щира усміш­ка від незнайомки…

Народження Ісуса, особливо обставини після цієї події, яка, вочевидь, стала епохальною, принаймні для поколінь, що пере­йшли вже понад два тисячоліття, і є такою казкою для зневіре­них і розчарованих. Тріє Царів (за іншою версією, — сивочолих зароастрійських жреців, які передбачили спалах наднової зір­ки), принесли до Богом незабутого Вифлеєма коштовні дари. «І, ввійшовши до дому, знайшли там Дитятко з Марією, Його матір’ю. І вони впали ницьма, і вклонились Йому. І, відчинив­ши скарбниці свої, піднесли Йому свої дари: золото, ладан та смирну» (Мт. 2, 11). Гості уклали у свої презенти глибокі сенси. І не тільки символи володаря (золото — як подарунок для Царя, ладан — знак особливих почестей — для Бога, смирну — для Лю­дини й Спасителя, який став Сином Людським), а помістили у свої скарбниці й сакральні речі, що мали б жити у душах усіх землян. Недаремно, — свідчать церковні історики, — Богоматір берегла їх все життя, а відтак, напередодні Успіння, передала їх до Єрусалимського Храму.

Ці сенси лежать на поверхні, лише ми, заклопотані і розхрис­тані викликами часу, не помічаємо їхньої присутності. Ми наро­джуємося рівними у перспективі Дарів — особливої коштовності золота родинних стосунків, комфортного перебування серед собі рівних та схожих, і самоповаги, бо хіба може повноцінно жити людина, не усвідомлюючи власної місії на цій грішній зем­лі? Сутність Людини-Бога, який народжується вже 2019-ий раз, полягає у творенні кожним свого світу, і річ очевидна, що це творення мало б бути продуктивним і добрим.

Ми схильні скаржитися на випробування, якими щедра доля. Але згадаймо на мить, що Тріє Царів пішли, оминувши палац Ірода, і цей їхній стратегічний маневр врятував для нас Спаси­теля. А після отриманих вишуканих Дарів родина Йосифа за­знала гіркоти еміграції до Єгипту, поневірянь у пустелі. Сьогод­ні мало хто з істориків зважується докладно оповісти шлях Ісуса від народження до Голгофи, а ця путь була часом випробувань і сумнівів. Як і для кожного із нас з вами…

Зрештою, ми забуваємо, що Ісус народився у яслах, — то чому б йому не з’являтися знову і знову у несподіваних місцях: серед гамірних натовпів мегаполісу, між вояками у холодних шанцях на Донбасі, у затишних офісах IT-фахівців чи серед час­то по-фарисейськи налаштованих парламентаріїв?

Напередодні Різдва Христового щиро бажаю усім сучасни­кам ретельніше глянути на довколишній світ і зауважити у ньо­му присутність не тільки горезвісного «зубажіння», а й великих Дарів, якими не варто нехтувати. Ними таки слід скористати. Хай кожен по-своєму потрактує власні можливості, але головне зрозуміти, що всі ми вартуємо того, чим скористав Ісус, ставши великим прикладом великого подвижництва.

Христос Рождається! Славімо Його!