Україна як подразник для сусідів

Енн Еплбаум, американська журналістка, лауреат Пулітцерівської премії, яка на недавньому 25 Book Forum презентувала свою кни­гу про Голодомор, на зустрічі з читачами сказала, на що завжди мусимо зважати: «Москва незмінно дивиться на Україну як на виклик, сприймає українську політику як чинник, який впливатиме на саму Ро­сію».

Україна як виклик, як подразник, як свідчення того, що Росії варто вибиратися із одвічного імперського кола і братися за впорядкуван­ня власної держави, справді найбільше непокоїть режим Путіна. Бо він не має відповідей на запитання, які так чи інакше постануть перед російським суспільством: відповіді на виклик міжнародних санкцій, запроваджених після агресії проти України, оскільки не вміє вирішу­вати справи так, як це усталено у цивілізованому світі. Цей режим во­ліє послуговуватися і надалі старою практикою — пошуком зовнішніх ворогів, імперською фразеологією і тотальним контролем усіх сфер суспільного життя.

Ресурс популізму, на якому досі їхав кремлівський віз, вичерпуєть­ся. Перші дзвіночки невдоволення пролунали після запровадження пенсійної реформи. Перспектива підвищення пенсійного віку вивела на вулиці сотні незгодних. Звісно, це дещиця порівняно з інертністю широких мас. Та цього разу сам Путін не зміг заспокоїти народне не­вдоволення. Він лише скрушно розвів руками, заявивши, що треба працювати довше, бо цього вимагає економіка.

Однак логічними були б такі запитання, які, сподіваюся, пролуна­ють. Справді, російська економіка суттєво хвора. І не тільки через ко­рупцію чи міжнародні санкції. У Росії не бракує коштів на пропаганду, спецоперації, на підтримку тління по периметру кордонів штучних кон­фліктів, на воєнну інвазію у Сирії. Не кажучи вже про українські Донбас чи Крим. Там воліють витрачати шалені гроші на будівництво Крим­ського мосту, марнотратно викидають мільярди рублів на влаштуван­ня олімпіад та чемпіонатів. Ця практика також з арсеналу імперських звичок — «хліба і видовищ». Та хліба вже не вистачає на всіх… Після чергового етапу американських санкцій, коли під удар потрапили іно­земні компанії, які співпрацюють чи хотіли б співпрацювати з Росією, Путін заявляє, що зможе самотужки реалізувати ще один амбіційний проект «Північний потік-2». Що ж, почекаємо, як він це робитиме.

Але найбільшим занепокоєнням сусіднього режиму є рух України до демократії. Попри війну, економічні негаразди, внутрішні політичні конфлікти. У зв’язку з цим Енн Еплбаум нагадує нам про Українську революцію столітньої давності. «Так само колись вони (російські ім­перці. — Авт.) боялися „ліберальних націоналістів“, які нібито загро­жували большевицькій революції. Для радянських і російських лідерів те, що відбувається в Україні, у Києві, у Львові, на їхню думку, відбива­ється і на них самих».

Та Україна, виявляється, є подразником і викликом не тільки для агресивної авторитарної Росії. Бачимо прояви такого ж імперського синдрому у поляків. Звісно, можна кивати на політичну кон’юнктуру, на те, що польська правиця прагне втримати свого виборця, підігра­ючи його задавненим комплексам. Їх, як зауважив колись у розмові зі мною головний редактор Gazeta Wyborcza Адам Міхнік, не треба довго шукати. Перш за все, це «комплекс жертви», а отже, прагнен­ня реваншу. Усі ці «кресов'яцькі середовища», «мілоснікі Львова» (ім'я їм — легіон) ніяк не можуть вийти з парадигми якогось здеформова­ного уявлення про Україну як одвічно підлеглу територію. Вони також є вдячним середовищем для розмаїтих провокацій московської про­паганди.

Володимир В’ятрович, директор Українського інституту національ­ної пам’яті, під час відкритої дискусії у рамках 25 Book Forum влучно підмітив зміну наративу у польських пошуках винних. Якщо раніше го­ловним об’єктом звинувачень був СРСР як призвідник та виконавець Катині, то тепер ним стали українці з Волинню-43. Симптоматичне зміщення акцентів, чи не так?

Ще один сусід, для влади якого українська незалежність і незлам­ність є кісткою у горлі, — Угорщина. Чого вартий лише «відеопаспорт­ний» скандал! Аби закамуфлювати реваншистські зазіхання, там при­криваються вигаданими мовними непорозуміннями та проблемами «національних меншин». З-за цих лаштунків теж визирають «вуха Пу­тіна», неприхованим симпатиком якого є Віктор Орбан. Зрештою, для цього діяча ворогами, здається, є всі — Україна, Євросоюз і Америка.

Отож Україна як виклик для сусідів є феноменом нашого часу. Але Україна вже в Європі. А там, пише Ярослав Грицак, «кризи закінчують­ся великим вибухом солідарності». Залишається сподіватися, що ми гідно впораємося з цією важкою, однак високою місією. Як держава, як народ, як нація.