Всюди бачимо «зраду», а насправді даємо собі раду

Тотальна, притаманна різним зрізам українського суспільства «зрада» базується і на тому, що ми схильні забувати, з чого стар­тували

«Зрада» у сучасному розумінні українців буває кількох ґатунків. Є громадяни, які на хвилі революційних змін стали лідерами громадської думки, яким довіряє значна частина суспільства. Цей сегмент більш-менш усвідомлює ситуа­цію в країні і намагається прискорити потрібні для перетину «точки неповернення» процеси. Часто на шляху цих реформаторів стає система — формальні, законодавчі рамки вчорашнього суспільно­го договору ще не зламано, інертність бюрократичної машини теж нікуди не зникла. Тому для багатьох активних громадян джерелом «зради» є влада. У середовищі активістів теж не позбавлені по­літичних амбіцій люди, які воліли б втілювати свої державотворчі проекти не на аматорському рівні, а наділеними цілком конкрет­ними повноваженнями. Не варто ігнорувати й те, що чимало ново­посталих громадських структур є утворами на замовлення силь­них цього світу, тих, кого звично називаємо олігархами. А у них, ясна річ, свої плани на вибори та їхній результат.

Суттєве коло інтелектуалів, розчарувавшись у тяглості ре­форм, їх болісності і часами контраверсійності, впадають в іншу крайність. Вони звично для освіченої публіки беруться звинува­чувати інфантильність пересічного обивателя, вказувати на брак пасіонарності, відданості реформам, на превалювання інтересів «шлунка», «холодильника» над суспільним добром. Але народ, як відомо, не обирають. Як вважає Мирослав Маринович, «маємо владу, на яку заслуговує народ, який хоче, щоби мінялися всі, крім нього самого».

Народ теж є джерелом «зради». Однак його мотиви простіші. Хіба не може не переймати «маленького українця» перспектива послідовного зростання тарифів на газ, очевидна інфляція, високі ціни? Після 25 років виживання і пристосування до обставин, та­кий громадянин вважає, що мав би вже мати відносний спокій і надію на безбідний завтрашній день.

Тотальна, притаманна різним зрізам українського суспільства «зрада» базується і на тому, що ми схильні забувати, з чого стар­тували. П’ять років тому ми фактично промчали лезом бритви, і не втратили своєї міжнародної суб’єктності. Україна залишилася не­залежною державою, хоча ще 2014-го мало б знайшлося людей, які ризикнули б зі стовідсотковою впевненістю сказати, що так буде. В умовах війни постало кардинально нове українське вій­сько, і тепер цей відсоток оптимістів вищий критичного, бо саме армія є гарантом нашої з вами свободи перед лицем агресора.

Україна фактично вирвала в ЄС статус асоційованого членства та безвіз. І з кожним роком все більше громадян переконуються у доцільності цих двох проривів. Скажіть, чи за Януковича хтось мріяв про такі, нині вже звичні, речі? Чи бачили ми тоді українську перспективу далі ЄврАзЕС і «Таможенного союза»? Чи могли собі уявити, що на захист України, хай і не надто охоче, хай зі скрипом, але об’єднаються найбільші світові потуги? А тепер, маючи на cході незагоєну рану окупованих територій, чуємо з уст західних лідерів запевнення про євроатлантичну перспективу Києва, при­чому у цілком оглядному майбутньому.

Те ж стосується і духовних справ. Приклад сильної, нескореної України вабить такі ж сильні, принципові постаті світового масш­табу. Тому маємо безкомпромісну позицію Вселенського Патрі­арха у справі здобуття Україною своєї, непідпорядкованої нікому помісної церкви. Ми кажемо про «зраду» п’ятирічного часового відтинку? Та ж маємо майже у кишені перемогу, на яку очікували століття!

Я люблю цитувати Ґолду Меєр, прем’єрку Ізраїлю часів здобут­тя ним незалежності. Можливо, тому, що ця жінка почасти черпала свою мудрість і в Україні. Прислухаймося до народженої на нашій землі легенди: «Народ не може будувати своє майбутнє, якщо він забув про минувшину. Але жити, розмірковуючи тільки про мину­ле, неможливо: всю свою енергію, всі можливості варто складати у майбутнє». Додам тільки — відкинувши «зраду», оскільки вона, здебільшого є плодом наших фантазій.