Про криміналітет, владу і громадських активістів

Низка зухвалих убивств та нападів на активістів стала характерною ознакою останніх тижнів. Вони, можливо, не настільки переймають розімлілу від серпневого релаксу публіку, однак є показовими маркерами того, що можна заповідати на осінь

Ті, хто намагається аналізувати і прогнозувати хвилю насильства, вказують на кілька причин. Точка зору, як завжди, залежить від «точки стояння», тому навряд бодай якийсь із висновків може бути достоту об’єктивним.

Для тих, хто беззаперечно підтримує владу, достатнім видається вказати на Росію. Мовляв, напередодні старту виборчої кампанії в Україні путінський режим взявся за останній аргумент — створення керованого хаосу, нагнітання терору, страху і безвиході. Аби знервований і переляканий пересічний обиватель кляв на всі заставки чинну владу, волав про її неміч і шукав виходу серед кандидатів-популістів, тих, хто не проти розвернути країну в інший керунок. Вони, знано, обіцяють усе і відразу: припинити війну, осідлати злочинність, дати роботу і нагодувати манною…

Зі схожою версією можна погодитися, бо й справді лише наївний міг би собі розважити, що Кремль тихо змириться зі своїми фіаско: крахом плану «Новоросія», недолугістю квазі-республік «ДНР/ЛНР», західними санкціями через Крим і агресію на Донбасі. Зрештою, перспективою автокефалії Української православної церкви. Заходи «прямої дії», тобто ескалація війни, енергетичний шантаж, спротив євроасоціації вичерпані, тож у московському арсеналі залишився терор і провокування хаосу.

Але обмежуватися пошуком зовнішніх причин гарячої криміногенної ситуації було б щонайменше необачним. У країні, де владні повноваження ділять за квотним принципом, напередодні виборів не варто очікувати збалансованості і узгодженості рішень. Домовленості, рівноваги та інші вкрай важливі аспекти функціонування влади, укладені колись через потребу формування коаліції, тепер нівелюються турботами про власне політичне виживання. Думка ж про те, що у випадку поразки доведеться бути цапом-відбувайлом, не дає спати. Тому особи, до компетенції та обов’язків яких якраз належить боротьба з криміналом, часто вмивають руки, переводячи стрілки то на Москву, то на бронебійну проблему браку коштів, то на інтриги конкурентів. Найчастіше ж доводиться «вигрібати» президентові, оскільки таким вже є світосприйняття українського виборця. Він досі не здав собі справи, хто і за що в країні відповідає, і воліє жити за старою схемою, у якій і всесильний, і крайній — цар, генеральний секретар або президент.

Ще блаженний Августин зауважував, що «держава, позбавлена правосуддя, є нічим іншим, лише зграєю розбійників». Чи може український виборець обирати законослухняну модель поведінки, коли ледь не щодня бачить, м’яко кажучи, дивні судові рішення у найрезонансніших справах? Чи не бере цей наш співвітчизник собі за приклад вседозволеність розмаїтих чинуш, «місцевих олігархів» (за висловом Тараса Прохаська), які уособлюють у себе «на районі» і суддю, і прокурора, і Господа Бога в одній іпостасі? Якщо їм дозволено брехати, красти, вбивати і виходити сухими із води, то чому таке ж не спробувати іншим?

І ще одна суттєва деталь, про яку делікатно мовчать, воліючи не розпалювати пристрастей. Попри повагу до діяльності громадських активістів, як безпрецедентного патріотичного, альтруїстичного руху, покликанного змінити країну, мусимо визнати, що у тому середовищі трапляються і персонажі, які цинічно користають з «бренду» для досягнення особистих, часто не вельми шляхетних цілей. Їм запросто козиряти посвідками або ж специфічно вирішувати справи «замовників». Хіба не є правдою те, що чимало громадських організацій перетворилися на «пригодовані» тими ж «місцевими олігархами» інструменти тиску на владу, конкурентів чи просто незгодних? Хіба за лаштунками потрібних і актуальних справ не знаходимо шахраїв і безсовісних ділків, які мають на думці кардинально інші речі? А коли ці панове починають з’ясовувати стосунки між собою, то найкращим прикриттям, яке, до того ж, однозначно спричинить суспільний резонанс, стане версія «нападу на активіста»…

Не хочу впадати у недоречне моралізаторство, однак усім нам слід замислитися над тим, що робити зі зростаючою хвилею насильства та суспільної агресії. Варто було б нагадати вислів відомого юриста, директора Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України Юрія Шемшученка: «Зміцнення правопорядку не розпочнеться знизу, якщо верхи не хочуть чи байдужі до цього. Знизу розпочинаються тільки революції».

Не знаю, як вам, а мені такої перспективи не хочеться.