Слід припинити мірятися жертвами

Жонглювання цифрами жертв виглядає надто цинічним

Два липневі «паралельні» візити — Петра Порошенка у Польщу і Анджея Дуди на Волинь, — залишили гіркий післясмак. Попри правильні гасла і заклики до примирення, ми почули і жорсткі формулювання, які, на жаль, не зміцнили надій на безхмарні стосунки між обома країнами.

Мала рацію відома польсько-американська публіцистка та історик Енн Еплбом (дружина екс-міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського), коли писала, що «у Польщі кожна розмова закінчується тим самим. Можна почати з цін на нерухомість, виховання дітей або нових книжок, але фіналом завжди є історія. Передусім війна». Цей висновок, на жаль, стосується не тільки Польщі…

Війна пам’ятників як наслідок обопільних образ, спроба долучити до конфлікту численні жертви — як з одного, так і з іншого боку, — не кращий спосіб для розмов про сучасне чи майбутнє. Навіть якщо б президенти приїхали в одну географічну точку і, дивлячись один одному у вічі, сказали загальні фрази, це б не змінило ситуації. Адже так вже було, і не раз. А тепер що Порошенко, що Дуда мають у кишенях кардинально різні мартирологи героїв, їхні тези ґрунтуються на діаметрально протилежних висновках істориків про витоки і наслідки тієї давньої війни.

А сучасні експерти часто плутаються у визначенні «третьої сили», зацікавленої у роздмухуванні полум’я непорозумінь. Якщо для польського історика Лукаша Адамського чомусь «зрозуміло, що не Росія винна у тому, що є конфлікт з приводу Волинської різанини», то по цей бік кордону розуміння абсолютно інше… Тут переконані, що саме Москва добряче доклалася і до трагічних подій, які поляки називають «геноцидом», і до подальшого формування у польського обивателя стійкого стереотипу про українців-бандерівців, різунів і убивць. Доклалася і пропагандою, і грошима, і провокаціями та спец операціями КДБ-ФСБ.

Жонглювання цифрами жертв виглядає надто цинічним. Ми вже мали схожу історію, коли у часи президентства Віктора Ющенка Україна почала піднімати голос за визнання Голодомору 1932−33 років геноцидом. Тоді особливо негативною була реакція Ізраїлю, у певних колах тамтешньої еліти почали говорити про єврейську монополію на роль жертви. Мовляв, українці своєю голодоморною статистикою зазіхають на «лаври» першості мучеників Шоа. Кажуть, саме цей погляд гальмує і досі процес визнання Ізраїлем Голодомору геноцидом, хоча він сяк-так просувається.

Схоже, та давня історія також залишилася невивченою. Бо 100 тисяч поляків, полеглих на Волині, як те озвучує Дуда, хіба не з царини претензій на таку сумнівну і жахливу першість? А десятки тисяч українців, що зазнавали утисків, пацифікацій, смертей, поневірянь у польських таборах упродовж століть? Зрештою, політики можуть озвучувати все, що завгодно, однак чи змінить це нинішній день, чи оті тисячі загиблих — що з одного, що з іншого боку — якось скорелюють майбутнє, зроблять його іншим — безпечним, мирним, безхмарним?

Незасвоєні уроки історії, «історична realpolitic» провокують неоднозначні думки на кшталт висловленої вже українцем Романом Кабачієм в ефірі «Радіо Свобода». Мовляв, «чомусь хрести на могилах „есесівців“ у Польщі стоять, а хрестів на могилах упівців не має бути». Урешті-решт, що ті, що інші вже давно стоять перед Судом Господнім, а ось тут, на грішній землі, проворні майстри провокацій не забаряться скористатися з таких порівнянь.

Нам усім слід припинити мірятися жертвами. Це — шлях у нікуди, безглуздий і безплідний. Нам слід жити так, щоб трагедії не повторилися. Ні в них, ні у нас…