Вранці зустрічають 80-ту бригаду, по обіді дефілюють на джаз-фестивалі…

Для багатьох наших селебріті питання «війни і миру», формату існування у цих двох вимірах вирішилося надто просто


Мексиканський письменник Жорді Солєр, мабуть, підсумовує тривалу дискусію, що точиться у соціальних мережах та на зібраннях інтелектуалів. Він пише, що «великою перемогою машини (комп’ютера. — Авт.) над нами є не fake news, брехні, які множаться, доки не перетворяться на правду, а податливість, з якою ми до них пристосувалися».

Оця схильність до податливості, пристосування до обставин, з одного боку, завжди допомагає людям вижити там, де це, на перший погляд, неможливо. З іншого, заважає рухатися далі, оскільки створює нову «зону комфорту», надійно захищену бронею сприйнятого і адаптованого.

Пригадую гарячі суперечки, коли почалася російсько-українська війна, і суспільство (принаймні, притомна його частина) ще не впоралося від шоку Іловайська, та й самого факту агресії. Тоді у свідомості ніяк не складалися у пазли бойові дії на Сході і мирне життя у тилу, з його дискотеками, концертами, розвагами. У дику какофонію злилися жалобні марші і російська попса на кожному кроці. І якщо б хтось запитав мене сьогодні, який найрельєфніший спогад з того часу мені лягає на душу, відповім, що саме оцей…

З часом притерлися і до цього, однак раз у раз це відчуття повертається. Цими довгими вихідними — знову. Бо, як зауважив один відомий фейсбучний коментатор, можна лише гадати, що відбувається у головах людей, які вранці зустрічають «80-ку», хлопців, що пройшли пекло війни, а по обіді дефілюють на джаз-фестивалі… Я не схильний до категоричних оцінок, зрештою, кожен живе так, як нашіптує йому власне сумління, але направду, чи не зі світоглядною шизофренією маємо справу?

Для багатьох наших селебріті питання «війни і миру», формату існування у цих двох вимірах вирішилося надто просто. Вони вважають, що виконали свій обов’язок, переказавши на потреби війська енну дещицю зі своїх статків, або ж кілька разів з’їздивши у зону бойових дій з концертами чи попутною волонтерською валкою. Щось схоже на те, як відомий на всю округу корупціонер, назбиравши повну калитку хабарів, відтак йде до храму, ревно там сповідається, і віддає десятину, вважаючи, що цим викупив свій гріх.

Схоже і на те, як вже зараз, задовго до виборів, майбутні кандидати на президентську посаду починають ліпити власний імідж, заговорюючи публіку нищівною критикою того, що маємо, і обіцянками раю вже і негайно (звісно, другого дня після власної інавгурації). Для більшості осіб, ликами яких вже густо засіялися бігборди на вулицях і телеефіри, думка про те, що цією зливою слів вони викуплять безпам’ятство, що за пеленою «нових образів» виборець забуде про їхні ж вчинки при владі, є не просто думкою, а переконанням. І, чесно кажучи, небезпідставним переконанням, бо справді виглядає, що пересічний обиватель потерпає від короткої пам’яті.

Відомий фахівець у галузі психіатрії, радянський дисидент Семен Глузман поставив точний діагноз згаданим явищам і особам. Він пише, що справжня небезпека для країни — у «повній підміні критеріїв моральності критеріями користі». Хай би як не пояснювали свої вчинки: суспільним добром, потребою негайного закінчення війни, європейським вектором.

Хай не тішить нас думка, що так є не тільки в Україні, що, мовляв, і Захід потерпає від політичних перформансів, корупції і моральної деградації. На Заході є інструменти для лікування надто вже інфікованих персонажів — демократичні інституції, правила і противаги. У нас вони ще надто крихкі і непевні, аби покладатися тільки на ці чинники. Тому світоглядна шизофренія — надто ризикована недуга, аби легковажно ставитися до неї. Бо здатність жити одночасно у двох вимірах — примарна, рано чи пізно гору бере один з них. В умовах війни це крок до колаборації, яку також люблять виправдовувати високою метою виживання.