Подарунок для побратима

Про цього хлопця я писав у «Високому Замку» чотири роки тому. Якраз тоді був пік російсько-української війни на Донбасі. Він, колишній інспектор податкової інспекції, батько малолітніх Наталочки і Злати, господар «невиладженої» хати, незважаючи на дошкульну міжхребцеву грижу у спині і лемент хворої матері, попросився на фронт. Готовий був іти захищати Україну, щойно окупанти посунули у Крим. Але у військкоматі тоді сказали: поки що у ваших послугах нема потреби. Як тільки виникне — покличемо.

Андрій Снігур взяв зброю влітку 2014-го, коли на сході зчинилося справжнє пекло. У коротких телефонних розмовах з рідними відбувався стандартними фразами: «У мене все нормально». Таким же малослівним був і під час коротких відпусток додому. І лише побратими із 3-го добровольчого батальйону територіальної оборони «Воля», зокрема найближчий друг із позивним «Мамця», знали, чого вартує йому та іншим тримати себе у руках.

Обстріли російських «градів», коли вибухи розривають землю буквально перед твоєю машиною. Шок від того, що на очах гинуть товариші, коли від польового табору внаслідок ворожої атаки залишилося лише попелище і посеред нього — вцілілий березовий хрест… Армагеддон, коли сотні біженців з Луганщини втікають на «велику Україну», а по них у спину гатять з гармат «свої», так звані народні ополченці. Палають підбиті машини з дітьми, немічними стариками, а ти нічим не можеш цим нещасним людям допомогти… Цих та інших жахів не вгамувати найміцнішою цигаркою і жодними іншими антидепресантами.

Кілька днів тому лейтенант Андрій Снігур подзвонив мені, сказав, що на Вознесіння Господнє народився син. Вирішили з дружиною назвати його Давидом. Видно, радість розпирала груди воїнові: у мами є маленькі помічниці, а тепер і у тата буде помічник!

А далі розповів, що таку ж, як він, радість батьківства після дуже довгого очікування вперше пережив інший, заочно знайомий йому «атовець». Тож офіцер Снігур поцікавився у мене: як би то передати цьому хлопцеві одяганку для його дитини — з якої його, Андрієві донечки, уже виросли.

Пелюшки, сорочечки, колготки, спіднички, сандалики від Наталочки і Злати майже як новенькі, ще прислужаться сім’ї побратима Романа. Перед тим, як іти у пологовий народжувати Давида, його кохана Леся усе це випрала, вимила, спакувала…

«У війни — не жіноче обличчя» — так назвала свою книгу лауреат Нобелівської премії, уродженка Івано-Франківська Світлана Алексієвич. Після недавньої розмови з воїном Андрієм Снігуром я, журналіст, для себе зробив інший висновок. Що у тих, хто у війнах стоїть на боці правди, гарантовано інше — праведне людське обличчя.