Подарунок для побратима

Про тих, кого війна не зробила черствими

Про цього хлопця я писав у «Високому Замку» чотири роки тому. Якраз тоді був пік російсько-української війни на Донбасі. Він, колишній інспектор податкової інспекції, батько малолітніх Наталочки і Злати, господар «невиладженої» хати, незважаючи на дошкульну міжхребцеву грижу у спині і лемент хворої матері, попросився на фронт. Готовий був іти захищати Україну, щойно окупанти посунули у Крим. Але у військкоматі тоді сказали: поки що у ваших послугах нема потреби. Як тільки виникне — покличемо.

Андрій Снігур взяв зброю влітку 2014-го, коли на сході зчинилося справжнє пекло. У коротких телефонних розмовах з рідними відбувався стандартними фразами: «У мене все нормально». Таким же малослівним був і під час коротких відпусток додому. І лише побратими із 3-го добровольчого батальйону територіальної оборони «Воля», зокрема найближчий друг із позивним «Мамця», знали, чого вартує йому та іншим тримати себе у руках.

У свій бліндаж на Донбасі Андрій Снігур узяв футболку триразового володаря Кубка УЄФА – іспанської «Севільї» з автографом її колишнього гравця Мар’яна Шведа, нині хавбека львівських «Карпат». У відповідь передав до Іспанії синьо-жовтий прапор з автографами бойових побратимів. Фото автора

Обстріли російських «градів», коли вибухи розривають землю буквально перед твоєю машиною. Шок від того, що на очах гинуть товариші, коли від польового табору внаслідок ворожої атаки залишилося лише попелище і посеред нього — вцілілий березовий хрест… Армагеддон, коли сотні біженців з Луганщини втікають на «велику Україну», а по них у спину гатять з гармат «свої», так звані народні ополченці. Палають підбиті машини з дітьми, немічними стариками, а ти нічим не можеш цим нещасним людям допомогти… Цих та інших жахів не вгамувати найміцнішою цигаркою і жодними іншими антидепресантами.

Кілька днів тому лейтенант Андрій Снігур подзвонив мені, сказав, що на Вознесіння Господнє народився син. Вирішили з дружиною назвати його Давидом. Видно, радість розпирала груди воїнові: у мами є маленькі помічниці, а тепер і у тата буде помічник!

А далі розповів, що таку ж, як він, радість батьківства після дуже довгого очікування вперше пережив інший, заочно знайомий йому «атовець». Тож офіцер Снігур поцікавився у мене: як би то передати цьому хлопцеві одяганку для його дитини — з якої його, Андрієві донечки, уже виросли.

Пелюшки, сорочечки, колготки, спіднички, сандалики від Наталочки і Злати майже як новенькі, ще прислужаться сім’ї побратима Романа. Перед тим, як іти у пологовий народжувати Давида, його кохана Леся усе це випрала, вимила, спакувала…

«У війни — не жіноче обличчя» — так назвала свою книгу лауреат Нобелівської премії, уродженка Івано-Франківська Світлана Алексієвич. Після недавньої розмови з воїном Андрієм Снігуром я, журналіст, для себе зробив інший висновок. Що у тих, хто у війнах стоїть на боці правди, гарантовано інше — праведне людське обличчя.