Про «чорну раду»

Для тих, хто кричить «злочинну владу геть» і намагається розкрутити черговий Майдан та збройний бунт. Нагадаю вам, великі патріото-націоналісти, про «Чорну раду». Не чули?

Це не дивно, бо зазвичай більшість з тих «націоналістів» та «патріотів», в кого рецепт побудови «щасливого завтра» полягає у двох словах «всіх розстрілірт», історії не знають.

Тут прямий зв’язок, чим більший «патріот» і чим агресивніший «націоналіст» — тим нижчий у нього рівень освіти. Вірніше — навпаки.

Ось вам інформація для роздумів. Чітка історична паралель, яку не може не побачити нормальна людина. Її навіть дурень здатен помітити.

У січні 1663 року гетьман України Юрій Хмельницький, який відрізнявся недолугістю і, чесно скажемо, тупістю, зрікся влади і втік. Не до Ростова, звичайно, а лише до монастиря.

Міг би й до Ростова, бо подібно до свого «колеги» в наші часи, за свої три з лишком роки гетьманування, примудрився «покласти» Україну під Москву, підписав угоди про заснування у 5 українських містах московських гарнізонів (угода по Севастополю в обмін на «знижку» по газу нічого не нагадує?) та ще кілька цікавих бомажок.

Після зречення громадянина Ю. Хмельницького Україна зразу ж розпалася на 2 частини. Це відбулося під впливом московської агентури на Лівобережжі.

Московити активно підкуповували політиків (козацьку старшину) Лівобережної України та Запорізької Січі.

На початку 1663 року за згодою короля Речі Посполитої у Правобережній Україні гетьманом було обрано Павла Тетерю. Однак лівобережні полки та Запорожжя не визнали влади Тетері, звинувачуючи його у тому, що він — маріонетка Заходу.

А Захід, як відомо — бездуховно-католицький, на відміну від православно-скрєпної Москви. Про печеньки польського посла окремі лівобережні політики не згадували, зате не лінувалися розповідати про тисяч золотих, які Польща кинула на підтримку «хунти» Павла Тетері, аби навернути у рабство українців. Деякі прямо кричали в бік Москви «Романовприйди».

Патріотично налаштовані політики Лівобережжя багато говорили про єдність України та про те, що її треба рятувати від московитської загрози. Але об’єднуватися з Тетерею не хотіли. Хто такий Тетеря? Чим я гірший? Боротимемося з Неньку, але лише під моїм проводом!

Гетьманом бачив себе наказний гетьман Яким Сомко. Але ніжинський полковник Василь Золотаренко був іншої думки: він жорстко наполягав, що гетьманом має бути лише ніжинський полковник Василь Золотаренко.

Кожен з двох мав власне військо, власних прихильників, яких вербував або за гроші, або натуроплатою — гречкою, медом, горілкою та матерьялом на пошив шароварів.

Кожен влаштовував свій Майдан. Там вилазили на діжки (трибун тоді ще не винайшли) різні красиві оратори й кричли, що Сомко — то барига, а единий, хто може повести Україну до щастя — це Золотаренко. І навпаки — на наступному майдан виявлялося, що барига — це Золотаренко, а Сомко цяця.

Поки вони чубилися між собою і всі гуртом люто ненавиділи Павла Тетерю («баригою» і «злочинцем» його обзивали обидва), активно працював ще один претендент на владу в Україні — кошовий отаман Війська Запорізького Іван Брюховецький, на якого робила ставку Москва.

Брюховецький пішов вірним шляхом. Він вдавався до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та видаючи себе за захисника інтересів народу. Це не мої слова — це слова наших істориків.

Серед гасел Брюховецького: ідеї «халяви» (тобто соціальної рівності), обмеження впливу олігархів (вибачте — козацької старшини) та впровадження децентралізації. Щоб усі податки йшли не в гетьманську скарбницю, залишався громадам. Таким чином він завоював голоси простих козаків та суспільних низів.

Під час Чорної ради Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом.

Після ради Яким Сомко і Василь Золотаренко у побоюванні за свої долі кинулися шукати захисту в московських посадовців, що були присутні спостерігачами.

Але ці спроби виявилися марними, бо московити, які раніше таємно підтримували їх і нацьковували на Тетерю та Виговського, вже мали свою маріонетку. Невдовзі Сомка і Золотаренка разом з кількома прихильниками було арештовано, звинувачено у зв’язках з поляками і страчено.

Наступні 2 роки Брюховецький намагався «дійти до Львова», тобто воював проти Павла Тетері і Петра Дорошенка. Успіху ніякого ця війна не мала, натомість в обмін на підтримку, Брюховецькій фактично всю реальну владу на Лівобережжі віддав представникам московського царя.

Раптом народ виявив, що Брюховецький його банально надурив і всі його клятви не варті черствої скоринки.

Всупереч передвиборчим обіцянкам, він значно підвищив податки з простого люду, укріпив власну владу над підданими й ще більш зміцнив централізацію.

Докерувався Брюховецький до того, що і його владу, і владу тоді вже іншого гетьмана Правобережжя — Дорошенка було підірвано настільки, що Андрусівською угодою Україну було поділено між Польщею і Московією по Дніпру.

Під впливом всенародного обурення Андрусівським договором у містах Лівобережжя відбулися виступи проти московських залог.

Іван Брюховецький просив у Москви війська, щоб покарати всіх незгодних: всі збунтовані міста й села він передбачав вирізати, спалити і знищити. Але тут Москва не наважилась прислухатися до його порад.

Після цього Брюховецький вирішив за допомогою Петра Дорошенка самому стати на чолі повстання проти Москви, щоб таким чином зняти з себе народну нелюбов і будь що зберегти владу.

У січні 1668 року на старшинській раді в Гадячі Брюховецький висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під османський протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. Одночасно Брюховецький вступив у переговори з Петром Дорошенком та вислав посольство до Стамбулу.

7 червня 1668 року він зустрівся з правобережним гетьманом Петром Дорошенком біля Диканьки для проведення спільної військової ради. Але напередодні наради його було розірвано заживо лівобережними козаками, які 5 років тому носили Брюховецького на руках. Розірвали за запроданство Москві.

Так от, панове «зрадомани», великі патріоти України і борці зі «злочинною владою». Якщо ви не одумаєтеся, то нас попереду чекає саме такий сценарій. Чорної Ради поки що не відбувається. Її поки що готують. Готують у Москві.

Чорною радою мають стати, за задумом Кремля, вибори президента у травні 2019 року.

Але вже є сучасний Брюховецький. З косою замість шаблі й спідницею від Louis Vuitton замість шароварів.

І сучасні Золотаренко та Сомко вже кремлівською розвідкою окучені, заряджені баблом та оточені агентурою. Вони мають валити сучасних Тетерю та Дорошенка, встеляючи шлях до булави маріонетці Путіна.

Тільки їх зараз трохи більше ніж двоє. Кожен, хто має хоча б пару звивин на поверхні мозку легко тикне пальцем в цих типів.

P.S. Знаєте, які наслідки мала для України Чорна рада? Страшну громадянську війну, в яку підкидали хмизу зі Стамбулу, Варшави та Москви. Її зараз історики називають Руїною.

Як результат, Україна через якихось 10 років зникла з мапи як така. Лівобережна Україна перетворилася на Малоросію у складі Московії, а Правобережна — на «Східні креси» у складі Речі Посполитої.

Думайте, панове, якщо є чим.

До слова: нещодвно Володимир Путін відверто оголосив, що готовий дружити з Україною, але за однієї умови: без Порошенка. Порошенко має піти — пролунало з Москви.