57 американських «корисних ідіотів»…

Хочу пошукати мотивів тих, хто одразу ж після публікації сумнозвісного листа взявся в Україні сипати сіль на вітчизняні рани

Гіпербола, перебільшення властиві мистецтву і аж ніяк не реальній політиці. Хіба би послуговуватися банальним визначенням про те, що політика — це мистецтво можливого. У цьому сенсі лист 57 американських конгресменів до Державного департаменту США, у якому йдеться про зростання націоналізму та прояви антисемітизму в Україні і в Польщі, справді видається мистецтвом можливого, але, далебі, не реального. Мистецтвом нагнітання страхів.

Документ наробив чимало галасу, та не в Америці, як слід було б очікувати, а в Україні. У країні-агресорці після такого «аргумента» не вщухають овації.

Про що лист? Про український Закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», ухвалений ще 2015 року. Там, на думку конгресменів США, героїзують «колабораціоністів», зокрема Степана Бандеру і Романа Шухевича.

Чому підписанти цього, м’яко кажучи, дивного листа прокинулися тільки зараз? Серед авторів є доволі одіозні постаті, які, у принципі, готові будь-коли пожонглювати контраверсійними фактами. Не тільки на предмет націоналізму, а й, до прикладу, на теми гендерної політики чи ставлення до ЛГТБ. Вони позиціонують себе лібералами, насправді ж у їх світогляді (якщо, звісно, можна назвати світоглядом мікс модерних забобонів і «креативних» вигадок) превалює радикальне лівацтво, аж до новітнього марксизму з прихованим, як у матрьошці, авторитаризмом.

Достатньо буде сказати, що документ опубліковано на сайті конгрессмена-демократа Ро Ганни, який є «штатним експертом» для програм «Раша-тудей» і параноїдально воює навусібіч — і з власним урядом, і з чужими, і, підозрюю, з власним страхом…

Не маю наміру вигороджувати Бандеру і Шухевича, бо про їхні справжні наміри і мотиви писано й переписано. Хочу лише пошукати мотивів тих, хто одразу ж після публікації сумнозвісного листа взявся в Україні сипати сіль на вітчизняні рани, звинувачуючи і українців, і українську владу у зайвій «глорифікації» цих осіб. Бо її просто немає. Пости у Facebook від окремих поціновувачів фюрера чи не надто велелюдні марші на честь вояків дивізії «Галичина» аж ніяк не відображають позицію влади чи навіть більш-менш поважної спільноти у «бандерівському» Львові. Якщо говорити про суспільну думку, то чому б не почекати виборів і не порахувати — скільки голосів візьмуть наші «суперрадикали». Чомусь видається, що у межах статистичної похибки…

Але ж ні. Наші велемовні коментатори, чи то з переляку, чи, припускаю, задля власного его, — взялися рвати на собі сорочки, чомусь втішаючись думкою, що одразу ж після появи цього пасквіля США візьмуться за виховання неслухняної України. У певної частини нашої «еліти» аж слинка потекла від нагоди пнути владу та свідомих земляків, укотре виставивши їх за неотесану і «неєвропейську» публіку. Аби водночас налякати ними увесь світ…

Якщо вже аналізувати ситуацію з ксенофобією чи антисемітизмом, то чому повз увагу експертів-конгресменів і їхніх містечкових адептів прошмигнули 600-тисячні марші радикалів у європейській Варшаві, угорська державна реваншистська патологія у центрі Старого світу? Чи, до прикладу, заяви керуючого справами УПЦ Московського патріархату митрополита Бориспільського, Броварського Антонія, який не посоромився збрехати, що більшість народних депутатів України, які голосували за звернення до Вселенського Патріарха з проханням автокефалії для нашої помісної церкви, не є… християнами?

Ні ж, на ці речі можна і навіть потрібно заплющити демократично-ліберальне око. З простої причини — усі схожі інциденти вміло режисуються з Москви. Як і програми кремлівських пропагандистів, у яких залюбки виступає Ро Ганна.