Дивитися небезпеці в очі, а не занурювати голову в пісок

Поки європейські уряди змагалися, хто більше вижене співробітників російських спецслужб за застосування Росією хімічної зброї на території Великої Британії, сталася подія, більш значуща для подальшої долі всіх країн Центральної Європи.


Німеччина дала згоду на будівництво газогону «Північний потік 2», що дає змогу Росії надсилати газ до Європи, обминаючи українські магістральні газогони. Це залишає Україну сам на сам із усіма збройними силами Росії, — як тільки цей газогін буде здано в експлуатацію наприкінці 2019 року. Тому що боязнь втратити шлях транспортування газу до Європи більше не буде стримувальним чинником для агресії Кремля проти України. Про те, що Росія збирається зменшити у 10 разів транзит газу через Україну, як тільки буде збудовано «Північний потік 2», вже заявив голова правління «Газпрому» Олексій Міллер, який нарешті, із запізненням на 4 роки, був внесений до санкційного списку міністерства фінансів США.

Тепер уже не можна казати, що це Герхард Шредер, або Соціал-демократична партія Німеччини, яку він колись очолював, підтримує цей трубопровід. Його підтримує глава уряду ФРН Ангела Меркель. Чи усвідомлюють німецькі і голландські політики, які стверджують, що «Потік 2» — це чисто комерційний проект, що тим самим вони наближають нову війну в Європі? Безперечно, усвідомлюють. То чому ж вони заохочують агресора?

По-перше, тому що піддалися тиску таких компаній-гігантів, як BASF, Royal Dutch Shell і низки інших впливових компаній, що мають свій комерційний інтерес із «Газпромом». По-друге, тому що військової сили Росії вони бояться менше, ніж економічного впливу США. Президент США Дональд Трамп обурюється, що Німеччина сплачує менше 1% ВВП до бюджету НАТО, і в той же час готова вкладати мільярди в «Північний потік 2», що допомагає фінансуванню військового бюджету Москви. Президент США констатує -«Це абсурд». Так, абсурд. Якщо тільки не припустити, що Німеччина вже давно орієнтується на інший союз, ніж НАТО, — а саме на економічний союз із Росією проти інтересів нафтогазових компаній США.

У газовій галузі за останні 15 років відбулися значні події. Технологія поєднання гідророзриву з горизонтальним бурінням значно зменшила собівартість видобутку сланцевого газу, і відповідно, призвела до значного зростання його видобутку в США. Поряд із цією технологією, вдосконалювалася й інфраструктура скраплення газу, яка дає змогу транспортувати газ на інші континенти і зберігати велику кількість видобутого газу, — оскільки у скрапленому стані газ займає у 600 разів менше іобсягу. Цей розвиток технологій зробив газ з локального продукта глобальним, а США зробив США потенційним великим постачальником скрапленого газу, в тому числі, і до Європи. Це створює небезпеку для доходів російського «Газпрому», який контролює понад 40% європейськоо ринку газу.

Хоча ціна газпромівського газу майже на 70% вища, ніж ціна природного газу в США, після витрат на скраплення і транспортування до Європи вже американський газ на 20% стає дорожчим за російський. Тому наразі цей американський скраплений газ не створює конкуренцію російському, але вже виконує функцію стримування газпромівських цін. Уже один цей факт дратує «Газпром», бо не дає йому змоги продавати газ по максимальних цінах.

У Східній Європі портовий термінал, що здатний приймати американські танкери зі скрапленим газом, існує у польському порту Свиноуйсцє. Він здатний приймати 5 мільярдів кубічних метрів газу на рік, і його потужності можуть бути збільшені ще на 2,5 мільярда кубів. Якщо буде збудований інтерконектор між польською і українською газотранспортними системами, цей додатковий газ може бути поставлений до України або інших країн Центральної Європи. Нинішня інфраструктура не дозволяє Україні імпортувати понад 1,5 мільярда кубів на рік із польського напрямку.

«Газпром» за таких обставин може боротися або за максимальний прибуток, або за максимальну частку європейського ринку. В останньому випадку він має пропонувати знижки європейським покупцям, — щоби скраплений газ зі США не міг конкурувати з ним за ціною і відбирати в «Газпрому» частку європейських споживачів.

Уряди Німеччини, Нідерландів і Австрії об'єдналися з урядом Росієї з метою збереження і збільшення російської частки європейського ринку газу. Це відповідає комерційним інтересам німецької нафтогазової компанії Wintershall, яка є дочірнім підприємством концерну BASF, а також голандсько-англійського гіганта Royal Dutch Shell і найбільшої австрійської нафтогазової компанії OMV. «Газпром» вважає, що об'єднавшись з цими партнерами, яким він надасть пільгові
умови, він надолужить втрати від знижок за рахунок інших європейських країн. Ті країни будуть платити значно більшу ціну, а налагодити альтернативні поставки газу не зможуть, бо це вимагає значних капіталовкладень в інфраструктуру, яких бракує меншим країнам.

Для компаній США цей союз нафтогазових компаній не вигідний, бо заважає експорту скрапленого газу, але для них це не питання життя і смерті. На відміну від України. Дії Німеччини взагалі не передбачають існування незалежної держави Україна! Про це свідчить і відмова Німеччини
ввести санкції проти «Газпрому» після агресії 2014 року, і відмова канцлера Меркель продати Україні зброю для захисту (на прохання президента Литви пані Грібаускайте), і виведення питання окупації Криму за межі будь-яких переговорних процесів. І нарешті, заохочення подальших агресивних дій Росії підтримкою «Північного потоку 2».

Застосування Росією хімічної зброї на території Великої Британії мало на меті не тільки покарання шпигуна-перебіжчика. Момент, який обрала Москва, свідчить, що Росія поставила своїх бізнес-партнерів перед вибором: або вигідні нафтогазові контракти, або до побачення. І швидкість, з якою визначився німецький уряд, показав, якому шаленому тиску зацікавлених компаній він був підданий. Найбільший «сум і скорботу» викликає участь другої у світі нафтогазової компанії, «Ройал Датч Шелл», на боці Росії. Маючи такого союзника, Москва може вважати свої позиції сильними, як у Нідерландах, так і у Великій Британії.

Слід зазначити, що крім вигідних нафтогазових контрактів Росія може надавати ще й військові послуги. Не виключено, що раптове військове втручання РФ у Сирії відповідало не тільки російським інтересам, але й інтересам німецької компанії Wintershall, яка не може розраховувати на збройну підтримку своєї країни, бо Німеччина вкрай неохоче вдається до застосування збройних сил за кордоном.

Зовнішня політика України, що була поблажливою до Німеччини, мала певний сенс у надії на відтермінування будівництва «Потоку 2» до відновлення територіальної цілісності України. Наразі цього аргументу більше не існує, а навпаки, почався відлік часу до кінця 2019 року, коли «Північний потік 2» буде введено в експлуатацію. Дивним чином це збігається з введенням у експлуатацію трьох нових баз військово- повітряних сил Росії поблизу кордонів з Україною. Якщо взяти до уваги, що і російські танки залишилися на території Білорусі після минулорічних навчань, складається досить очевидна картина майбутньої небезпеки.

За таких обставин не слід ані занурювати голову в пісок, ані передчасно посипати її попелом. Слід оцінити маштаби небезпеки і використати увесь час, що ще маємо в наявності, для адекватної підготовки. Для цього треба збільшити бюджетні витрати на протиповітряну оборону і відкоригувати зовнішню політику держави. У ній більше немає місця для зволікань і поведінки «І нашим, і вашим».

Частка провини за те, що Німеччина, Нідерланди і Австрія вважають, що Україну можна знову загнати у сферу впливу Росії, лежить на українському МЗС. Запобігти рішенню про будівництво «Потоку 2» наше міністерство закордонних справ не мало змоги, бо можливості таких гігантів, як «Ройал Датч Шелл» і БАСФ, значно більші. Але активно протестувати, апелюючи до значної частини свідомих громадян цих трьох демократичних країн, доводячи їм, що «Потік 2» — це
найкоротший шлях до війни в Європі, українське МЗС могло.

Проїхали. Наступним тестом на зрілість має стати попередження РФ про відмову від продовження договору про дружбу і співробітництво між Україною і Росією від 1997 року. У зв'язку з грубим і безсумнівним порушенням Росією статті 2 договору, яка однозначно зобов'язує сторони поважати територіальну цілісність сторін. Захоплення Криму є безсумнівним порушенням договору. Оскільки Україна не має механізмів примусити Росію дотримуватися цієї угоди, вихід з неї є єдиним логічним кроком для України. Це означатиме, що Україна усвідомлює: з Росією можна підписувати тільки такі угоди, які можуть бути оскаржені у третейському суді. Цей договір не передбачає такої можливості.
Тому він використовується Росією, щоби Німеччині, Нідерландам, Австрії і цілому світові показувати, що Україна згідна бути у сфері впливу Росії.

Коли цей договір був підписаний президентами Кучмою і Єльциним, в Росії вже існувала потужна опозиція на чолі з Черномирдіним, Лужковим і військовими, яка ніколи не визнавала права України на незалежне існування. Єльцин пішов на підписання угоди, що визнає незалежність і недоторканність кордонів, з двох причин. Перша була в тому, що ціни на нафту і газ були ще дуже низькими, і РФ конче потребувала західних кредитів. А друга причина була в тому, що старий і досвідчений партійний бюрократ Єльцин усвідомлював, що ця угода ні до чого не зобов'язує Росію, — бо немає такого суду, або такої сили, щоби примусити РФ дотримуватися статей цієї угоди. Є українське прислів'я, яке дуже точно описує російську манеру вести справи з Україною: «Сцить в очі та й каже, що роса серед ночі».

Від війни з Росією ніякі підписані з нею угоди врятувати не можуть. Покладатися можна тільки на можливості збройних сил України і допомогу вірних союзників. Україна мусить вийти з договору до осені, інакше, згідно з умовами цього договору, він продовжується на наступні 9 років. Наразі маємо лише якісь чутки, що МЗС хоче запропонувати якусь іншу версію договору. Якщо це є правдою, то це є найкращим свідченням, що чиновники там не дуже товаришують із здоровим глуздом.

Другим тестом на усвідомлення масштабу небезпеки мусить стати значне збільшення бюджетних витрат на потреби сил протиповітряної оборони України. У разі, якщо небо України буде закрите для військово-повітряних сил РФ, ціна війни проти України стане занадто високою для Росії. Саме це, а не підписані клаптики паперу можуть забезпечити подальше існування Української держави.

Третім тестом буде збільшення обсягу співробітництва у військовій і торгово-економічній галузях тільки з тими урядами, які своїми діями, а не заявами, визнають право Української держави на існування. Німецький уряд після початку будівництва «Північного потоку 2» може розглядатися як уряд, який абсолютно не цікавиться існуванням держави Україна. А замість того використовує політиків і дипломатів, щоби приспати Україну. Також не слід покладати надії на те, що уряд Німеччини може змінити свою позицію.

Союзниками України є уряди США, Канади й Австралії, які беззастережно визнають право України на існування. Отже, не НАТО в цілому, а тільки ті країни НАТО (і поза ним), що безумовно визнають своїми діями, а не словами, право України на існування, мають стати приорітетом економічного та іншого співробітництва Української держави.

Також не слід вважати, що наш найпотужніший союзник, США, виборе замість нас нашу незалежність. Санкції, які вони впроваджують проти російських чиновників, олігархів і державних компаній, — це дуже сприятливі обставини для нашого прагнення до незалежності. Але вибороти незалежність можемо тільки власними зусиллями. Так історично створювалися суверенні держави. Так буде створено й суверенну Україну.