«Удома розмовляємо українською, бо мій тато — з Івано-Франківська...»

Стою біля жінки, яка розпитує хлопця з групи мандрівників, що сидить перед нею, звідки молоді люди і куди їдуть. Виявляється, це студенти з Києва, повертаються з подорожі Європою. До столичного поїзда ще кілька годин, тож вирішили прогулятися центром Львова. Дівчата обмінюються враженнями, згадують свої пригоди, голосно сміються. Але вразило мене не це – на те й молодість, щоб почуватися вільно й голосно сміятися. Засмутило інше – всі як одна юні киянки розмовляли російською мовою. Лише один хлопець говорив хорошою українською. На моє запитання, чи й удома так розмовляє, відповів, що так, бо його батько з Івано-Франківська.

Молоді люди вийшли на площі Ринок, а мене все не покидала думка: Галичина теж не завжди була незалежною, але ж ніхто з місцевих дітей не розмовляє ні польською, ні німецькою... Хіба що російською в сім’ях, завезених свого часу з Росії чи сходу України, а тепер ще й з Донбасу.

Багато років тому я, як «молодий спеціаліст», деякий час працювала на Полтавщині. Тоді у селах і містечках чути було лише українську з характерним полтавським колоритом. Та варто було хлопцеві чи дівчині хоча б семестр повчитися у Полтаві, Харкові чи, скажімо, Києві, як на канікулах студент розмовляв уже виключно російською. У ті «глухі» радянські часи це було справою звичною, хоча мене, «западенку» (так мене там називали), дуже дивувало. як нині, у пору Незалежності, дивує те, що російською продовжують розмовляти діти, її ровесники, які вчать вже нову історію України, знають про голодомори, ГУЛАГи та їхніх авторів, врешті-решт знають про Майдан, про те, з ким Українська армія воює на сході. То що ще повинно з нами трапитись, аби Київ нарешті став не просто абстрактним центром України, а столицею українців, які усвідомлюють себе як націю, знають свою історію і розмовляють своєю мовою?