Як довго Анґела Меркель мила руки після зустрічі з Володимиром Путіним

2 травня канцлер Німеччини відвідала Сочі, де мала переговори, а потім спільну прес-конференцію з президентом Росії.

Офіційна версія Берліна щодо мети візиту — проговорити порядок денний саміту Великої двадцятки, який відбудеться у червні в Гамбурзі. Насправді говорили, звичайно, не тільки про саміт. Є теми більш значущі. Але, судячи з підсумкової прес-конференції, ні про що не домовились. З чим фрау Меркель приїхала, з тим і поїхала. Тож для чого приїжджала німецький канцлер? Якою була нагальна необхідність перервати дворічну паузу в стосунках з Путіним (востаннє була в Росії у травні 2015 року), відтак дати йому (і, насамперед, кремлівській пропаганді) привід кричати на кожному кроці, що ізоляція припинена і Путін знову всіх переграв?

Більшість аналітиків схильні вважати, що цей візит зумовлений, у першу чергу, виборами у Німеччині, які мають відбутися восени цього року. Аби під час виборчої кампанії опоненти їй не закидали, що не хоче, чи не може, пом’якшити відносини з Росією. У Німеччині потужно працює проросійське лобі, причому не тільки у політичних колах, а й у бізнесових. Німецький бізнес кровно зацікавлений у скасуванні санкцій проти Росії. Росія — величезний ринок, і великий європейський бізнес відчутно втрачає через санкції. Лобісти великих бізнесових корпорацій тиснуть на німецьку владу, аби вона, своєю чергою, активніше тиснула на учасників Мінських домовленостей задля вирішення військового конфлікту на сході України. Анґела Меркель мала продемонструвати потенційним виборцям, що не покинула напризволяще українське питання і робить більше, ніж може: попри явну огиду до російського лідера, вкотре переступила через себе і зробила чергову спробу його надоумити. Тепер матиме аргумент, мовляв, я намагалась, але ж ви все бачили. Невже досі маєте ілюзії?.. Принагідно канцлер згадала і про тортури геїв у Чечні, і про заборону “Свідків Єгови” як “екстремістської організації”, і про придушення акцій протесту. Та звернулася до Путіна з проханням “використати свій вплив для захисту прав меншин”. Але Путін, попри знання німецької мови, вдавав, що “моя твоя не понимает”, і вкотре переконав Меркель, ніби живе в “іншій реальності”. Нагадаю, про відірваність господаря Кремля від реальності Меркель говорила ще у 2014 році тодішньому президенту США Бараку Обамі. За три роки прірва між Путіним і реальністю лише поглибилась. Це було чітко зрозуміло під час спільної прес-конференції лідерів Німеччини і Росії, де кожен говорив про своє, і з жодного питання думки двох сторін не збіглися. Коли Путін ніс чергову ахінею, кам’яний вираз обличчя Меркель свідчив сам за себе.

Що цей візит може означати для України? На жаль, нічого доброго. Як, втім, і поганого. Говорячи про виконання Мінських угод, Меркель радше тримала сторону України. Але і Путін був непохитний. Він надалі наполягав, аби Україна виконувала свою частину зобов’язань, не згадуючи про російські війська.

Мінські угоди вже давно нагадують труп, який відчайдушно намагаються реанімувати, при цьому розуміють, що це марна справа і дива не станеться. Мінські угоди реалізувати бодай частково можна було б за однієї умови: якщо Росія виведе війська. Але цю умову Путін виконувати не збирається. Принаймні до президентських виборів. Інакше Кремль ризикує нарватися на невдоволення російської “вати”, яка буде галасувати, що він здав Донбас. Навряд чи це станеться і після президентських виборів. Хіба що економічна ситуація в Росії настільки погіршиться, що утримувати окуповані території на сході України Росії буде непосильно дорого. Можливо, тоді в якийсь гібридний спосіб Кремль спробує щось змінювати. Наприклад, віддасть контроль кордону під егіду ОБСЄ чи миротворчих сил ООН. Але сподіватися, що коли-небудь дасть спокій Україні, марно. В кращому випадку, спробує зробити там друге Придністров’я, де принаймні не будуть стріляти. У гіршому - війна триватиме, українські військові будуть гинути, у суспільстві наростатиме психологічна втома і незадоволення. За задумом Путіна, це врешті-решт може призвести до бажаного для нього результату — дестабілізації України і, як наслідок, - приходу до влади проросійської опозиції чи замаскованих під ура-патріотів агентів Кремля.

Тож українцям треба не втрачати пильності, а владі нарешті назвати речі своїми іменами — війну війною, а окуповані території — окупованими. І діяти, виходячи з цієї логіки. Від проблеми цих територій має боліти голова насамперед в окупанта, а не у жертви…