Сила дитячих спогадів

Мої найперші спогади про себе — це спогади про батьків. Ми були з ними одним цілим. 


Ось срібляста картина світу, рясно заштрихована олівцем. Світло-сірим по сонячно-зеленому. Дощ висить у повітрі, миготить навскісними пасмами.   Місто порожнє, нікого не видно, ми з мамою під навісом зупинки, місто належить лиш нам і срібній зливі. Переглядаємось, порозумівшися без слів. Скидаємо босоніжки, беремося за руки й ступаємо босі під дощ. Нас умить заливає теплим водоспадом і сонячними променями. Бігаємо по теплих калюжах, срібні водяні слоники - я бачила їх у дитинстві - лоскочуть нам щиколотки, вивертаються з-під ніг, тікаючи навсібіч.

В юності, вперше почувши пісню Stairway to heaven (це «Драбина у небо», сказали мені тоді, рок-гурт «Лед Зеппелін»),  одразу згадала, як мій батько пнеться у вечірнє небо, забираючись вище й вище, проминаючи освітлені вікна будинку. Маленька дівчинка, приголомшена видовищем, стоїть, задерши голову, не в змозі відвести погляду від фантастичного видовища.  

Що тоді сталося? Не пам’ятаю. Лиш кілька миттєвостей застигли у пам’яті рухомою картинкою, і жодного кадру до чи опісля. Драбина стримить в безкінечний темний простір з плямами світла. Татова тінь, віддаляючись, стає усе меншою, викликаючи захват і страх.

Згодом я запитала батька: що це було? Та драбина в небо? Чи я щось нафантазувала? Він не пам’ятав. Невже це була одна з моїх вигадок? Мама допомогла, нагадала батькові: “Ми ж тоді ключ загубили від орендованої квартири? Ти ліз до вікна пожежною драбиною, закріпленою металевими гаками вздовж стіни, пам’ятаєш?..”. 

Що для одного - проминущі миттєвості буднів, то для іншого — основа основ. Моя довіра до світу йде від дитинства, від перших спогадів про себе, світ та людей. Хоча, можливо, я вибірково запам’ятала саме це, а інше розтануло, змите срібним дощем, затулене драбиною на оксамиті неба. 

Цієї осені моїм батькам виповнилося по вісімдесят. Я розумію, це щастя, мати таких дорослих батьків, намагатися їх чимось потішити, як вони нас зі сестрою та братом у дитинстві, розвіяти певні страхи, наповнити їхнє життя новими враженнями. Ми наче поступово помінялися місцями. Тепер не вони нам, а ми їм показуємо щось нове й цікаве, вчимо користуватися сучасними пристроями, без яких жили дотепер, запрошуємо туди, де ще не були, і підштовхуємо до експериментів — батьки тішаться, як діти, піднесено обговорюючи згодом новий досвід. Те, що їх дивує і вражає, нам часом видається буденним: що ж тут такого, мовляв... А для них — щось особливе, як для мене босі ноги у калюжах, як та драбина в небо і захват, упереміш зі страхом за рідну людину.