Росії усю Україну не проковтнути – треба федеральними шматочками гризти...

 Або чому західним країнам бракує рішучості протидіяти російській експансії?

Усунення “міцних господарників” від влади у лютому 2014 року викликало сум і скорботу у серцях всіх “правильних пацанів” Донбасу. Усвідомлюючи, що за дерибан держбюджету доведеться відповідати, вони запросили до себе війська сусідньої держави, яка давно чекала нагоди захопити українські землі. Це захоплення почалося з ганебних харківських домовленостей  2010 року, щойно хлопцям з Єнакієвого вдалося окупувати Київ. Ганебними вони були і за формою, і за суттю.

За формою, бо всупереч дипломатичній практиці офіційна частина угоди міняла шило на швайку: знижка на газ мінялася на 25-річний термін перебування військово-морської бази РФ у Севастополі. В Європі дипломати знизували плечима, а в держдепартаменті США більш відверто крутили пальцем біля скроні.

Таку форму угоди можна було б уявити зі сомалійськими піратами. Але Росії це вдалося прокрутити з паном Януковичем, президентом суверенної держави.  Втім, Росія ніколи не вважала Україну державою.

Щодо суті угоди, то вона була ще більш ганебною. В її непублічній частині дозволялося збільшення сухопутного контингенту російських військ з 5 до 16 тисяч військовослужбовців. Це і створило сприятливі умови для захоплення Кримського півострова.

А  так звана знижка на газ була досягненням дурнів, бо початкова ціна для України була надмірно високою, значно більшою, ніж ціна, за якою газ продавали Великій Британії чи Німеччині. Замість таких угод слід було налагодити альтернативні поставки газу з Європи, як це сталося у 2015 році. Тоді Росія була б змушена знизити ціну на суму, більшу від усіх цих “знижок”. Задля справедливості слід сказати, що це було провиною не лише того уряду, а й усіх його “папєрєдніков”.

Як казав президент Кравчук, маємо те, що маємо. Маємо окупований Крим і половину Донбасу. А ще маємо бажання Москви змінити державний лад в Україні на федеративний, щоб вже не гуртом, а вроздріб, тобто по частинах, захопити оці “федерації“ одну за другою.

У ст. 2 Конституції України, в розділі “Загальні засади”, написано: “Україна є унітарною державою”. Це означає, що вона не складається зі суверенних суб’єктів, які мають право визначати долю своїх земель. Є тільки один суверен - це народ України, і тільки він своїм волевиявленням може вирішувати питання зміни суверенітету будь-якої частини українських земель. Розділ 3-й ст. 73 Конституції на це прямо вказує.

 Чого прагне Росія? Щоб Україна стала федеративною, тобто складалася із суверенів, які можуть вирішувати долю своїх земель.  Наприклад, буде Одеська федеративна республіка. Заманулося Росії “скомуніздити” одеські порти, щоб відрізати Україну від експорту пшениці, тож вона і забезпечить там “референдум” про приєднання Одеської республіки до Росії. Крім того, федералізація заднім числом виправдовує “референдум” у Криму і “волевиявлення” окупованих територій Донбасу. Збереження унітарності держави дорівнює збереженню держави Україна. Тільки не треба плутати федералізацію з розширенням прав місцевого самоврядування.  В унітарній державі можна в десять разів збільшити права самоврядування, але право вирішувати долю земель залишиться у суверена - тобто в усього народу України. У всіх 45 мільйонів синів і дочок України.

Мінські угоди були підписані під загрозою подальшого захоплення українських земель збройними силами РФ і їхніми маріонетками. Не маємо права засуджувати за військові поразки Збройні сили України. Для цього є декілька причин: по-перше, всі попередні 24 роки українську армію недофінансовували. За президента Януковича це робили свідомо і цілеспрямовано. А як відомо, хто не хоче годувати свою армію, буде годувати чужу. По-друге, навіть якби з бюджету виділялося 5% від ВВП, як це робиться зараз, а не 1,4 %, як у попередні роки, це  було би в абсолютних цифрах у 30 разів менше того, що витрачає Росія на свої збройні сили. По-третє, і це випливає з перших двох зауважень, безпека України залежить не тільки від боєздатності її Збройних сил, а й від бажання її західних партнерів протистояти російській експансії. На жаль, цього бажання у Німеччини і Франції, які беруть участь у переговорах в Мінську, виявилося менше, ніж хотілося. А США хоча і надають  допомогу Україні (далеко не таку, яку б хотілося і яку б могли надавати), вважають це радше європейською, ніж американською проблемою. Отже, маємо Мінські угоди. А угоди треба виконувати.

Який вихід? Виконання зобов’язань за Мінськими угодами виключно у межах Конституції України! А для того, щоб у наших західних партнерів не було  ілюзій щодо рішучості народу України  зберегти свою державу, слід ініціювати всеукраїнський референдум з одним-єдиним запитанням: “Чи вважаєте ви, що Україна має залишатися унітарною державою?”. Сподіваюся, відповідь громадян буде переконливою для пана Штайнмайєра.