Бумеранг
О пів на дев’яту ранку. Саме цієї пори прибиральниця пошти припиняє шморгання шваброю, відчиняє вхідні скляні двері - і через них до віконець касирів-операторів, як колись за дефіцитним товаром, лавиною вкочується втомлена довгим стоянням надворі черга. Це - найбільш ретельні платники комунальних послуг. Не підуть на базар, поки не “оприходують” свої квитанції — “аби потім не обрізали світло і газ”. Місія нагальна!
У черзі-ковбасі тлумляться здебільшого пенсіонери-живчики, які (не знати звідки тільки сили взялися) встигли зайняти місце до кожного віконця: ану десь вдасться пройти швидше! Стоять, переповідають останні вкраїнські та домашні новини і краєм ока поглядають, аби хто з таких же очікувальників не вліз поперед них. Тоді зчиняють рейвах на весь зал і касири змушені втихомирювати неспокійний народ...
Серед цієї літньої компанії — хлопець років тридцяти з трирічною дитиною на руках. Теж хоче погасити свої рахунки. Голос захриплий, очі не виспані, червоні. Прийшов з нічної зміни, дружина побігла на роботу, а він перед тим, як відпровадити найменшу до ясел, має ще заплатити за газ, воду, телефон, електрику, сміття. Бо завтра буде пізно. Працює у престижному львівському готелі. Коли з Києва приїжджають високі гості зі своїм почтом, кілька днів вся готельна обслуга — як викручена. Так було і вчора, тому від втоми ледь тримається на ногах зі своєю маленькою.
Про це знає сусід, який теж стоїть у черзі, відтак просить жіночку на самому переді пропустити молодого тата з донечкою. Сама мала б розуміти це. Але пані, відома у мікрорайоні активістка, буркнула щось на зразок “нічого йому не станеться, почекає”, і для певності своїми габаритами надійніше перекрила підступи до каси. Здається, навіть спецназ не зрушив би її з тієї позиції...
Аж ось підходить пора платити і їй. Першочерговичка діловито виймає з поляруса гривні і разом з квитанціями кладе у віконце.
- А за світло вам треба заплатити 600 гривень! - доноситься з амбразури голос касирки.
- Як то так 600! - вибухнула окропом пані абонентова. - Такого не може бути! Я ніколи не платила більше 80! То, напевно, якась помилка у комп’ютері! Прошу вас, розберіться! Неподобство якесь! Як так можна не по-людськи з людьми поводитися?
Оператор клацає на клавішах і підтверджує раніше озвучену цифру.
- Йой, людоньки, що то має бути! - впадає в істерику наша “активістка”. Витирає піт на чолі і розгубленими очима бігає туди-сюди по черзі, немовби шукаючи підтримки.
Але від натовпу співчуття не чути. Когось, може б, і пошкодували, але не її. Не заслужила. Старенька згорблена бабуня, що терпеливо чекала своєї черги у самому кінці, так і змовила про себе:
- Хто людям добра бажає, той і собі має. Не роби комусь злого, дорогенька, і тобі буде незле...
А крапку у тій сценці поставив середнього віку чоловік, котрий теж прийшов розправлятися з комунальними боргами. Сказав коротко, як відрізав:
- Бумеранг!
