Незалежність чогось вартує, якщо може себе захистити...

24 серпня — День народження країни. З цієї нагоди буде парад на Хрещатику, молебні у храмах, жовто-сині фани на будинках і прапорці на капотах авто, патріотичні флеш-моби і футболки, стрічки кольору неба і пшеничного поля у дівочих косах, державницькі тости з келихом вина. Нам є що і кого величати. Але, покладімо руку на серце: час для гучних переможних литавр не настав. Бо свого головного завдання ми ще не виконали. Нинішня річниця, як і попередня — слушний привід поговорити про ступінь міцності нашої держави, яка, як і торік, на свої уродини складає неймовірно тяжкий іспит...

Україна застовпила за собою місце на карті світу, ніхто вже не перепитує: “А де це?”. Володіємо всіма атрибутами суверенної країни, маємо життєстверджуючий гімн-славень, який без фонограми виконують багатотисячні стадіони. Маємо миролюбних барв державний стяг, незалежні владні інституції, активне громадянське суспільство. Входимо у представницькі світові організації, домоглися багатьох звершень у різних сферах життя. Одне з найбільших наших досягнень — демократичні свободи, згуртованість навколо європейських цінностей. Попри це, українці не завершили будувати свій Дім. А головне — не почуваються в ньому безпечно. На їхнє життя, на наш суверенітет щодня зазіхає великий ненажерливий сусід, який, нехтуючи міжнародними правилами, уже відшматував частину української землі. У тому, що за роки Незалежності “охота зариться на чужое” в окупанта не відпала, є чимала частка і нашої з вами вини.

Чверть століття — достатній час, щоб збудувати державну оселю, облаштувати для комфортного життя і, найголовніше, зробити неприступною фортецею. Однак ми цей період для плідної державотворчої роботи розтринькали, втратили багато часу. Замість працювати у поті чола, іти вперед, тішили себе ностальгічними спогадами про минуле, жили за радянськими стереотипами і совковими забаганками. Плекали ілюзії. Замість примножити — ділили нажите іншими (а ще більше — розкрадали). Найбільшим внутрішнім ворогом стала корупція, яка проникла у всі закутки. Попри усвідомлення фатальності цієї небезпеки, їй не дуже й опиралися.

Українці своєчасно не покарали Зло у всіх його проявах. Не провели люстрацію. Колишні апаратники, які підривали основи державності, і далі паразитують на національному організмі, і що найбільш цинічно — користаються плодами Незалежності. Погоджуюся з гнівом колишнього депутата Київради Олексія Давиденка, який, зустрівши “вчорашніх” у столиці, написав: “Дивна країна, де за рік так і не знайшли винних в убивствах людей на Майдані, у здачі Криму, у зрадництві на Донбасі, у розкраданні і державній зраді...  Дивна країна, де після всього того, що сталося, можна запросто зустріти Могильова (одіозного екс-голову Ради міністрів Криму) у київському гастрономі, Єфремова (українофоба з Партії регіонів) — у басейні, а екс-начальника донецької міліції Романа Романова (який здав Донецьк сепаратистам), — у фітнес-клубі...”.

Значна частка вини старої еліти у тому, що так і не озброїлися надійними запобіжниками від різного роду загроз — політичних, економічних, мілітарних, від інформаційно-ідеологічної експансії. В українських владних кабінетах працювали люди з російськими паспортами, з російською ментальністю, з російським спецзавданням. Його реалізацію було розпочато не 20 лютого 2015-го, з початком анексії Криму, а значно раніше, коли наша Незалежність щойно спиналася на ноги. Відповідальність за нинішні проблеми мають розділити всі, хто стояв біля державного керма, починаючи із серпня 1991-го.

Україна не спромоглась на своїх “Вашингтонів”, справжніх національних лідерів, які, за прикладом східноєвропейських авторитетів, завдяки декомунізації, глибинним гуманітарним, економічним, соціальним реформам вивели свої країни-ізгої, колишні соціалістичні колонії, у самодостатні, процвітаючі держави. Литва має Далю Грибаускайте, у чехів був Вацлав Гавел, у поляків — Валенса, Бальцерович, Кваснєвський, Грузія спромоглася на Михаїла Саакашвілі. Ненька-Україна про таку постать досі мріє. Була надія на “месію” Ющенка, але той не потягнув українського воза, був декларативним президентом. Всю енергію потратив на міжусобиці з іншою лідеркою першого Майдану — Тимошенко, яка бачила себе “гетьманшою”. Поки вожді чубилися, фундамент української хати підкопували видимі і замасковані “воріженьки”. Ніхто з наших поводирів так серйозно і не усвідомив, яка смертельна небезпека чигає з боку хутора Михайлівського. Вважалося, що не слід дратувати, провокувати наших “братів зі сходу” зміцненням своєї обороноздатності. Кроки “хитрого лиса” Кравчука були половинчастими. Кучма “проковтнув” віроломні дії Росії довкола острова Тузли, погруз у корупції. Ющенко так і не заклав основ енергетичної незалежності, патетично заявляючи, що замість російського газу українці готові палити соломою. “Народний президент” не переконав вітчизняних політиків (зокрема, союзників) у важливості для України НАТОвської парасольки. Про Януковича і мови нема: він був на повідку Кремля, розвалював державу зсередини. Згадаємо укази “проффесора” про різке скорочення армії, протиснутий у ручному парламенті закон про позаблоковий статус України, призначення у Міноборони і СБУ засланих козачків Росії...

Великий наш прорахунок — мовчазне споглядання на регулярні ідеологічні диверсії Кремля. З року в рік ми безперешкодно відкривали свої ефіри для російських програм і фільмів з їхнім антиукраїнським душком. І не замислювалися, якої шкоди мізкам наших довірливих громадян завдає абсолютизований культ російського солдата-”визволителя”. І у що перетворює громадянина Росії політика ненависті до всього українського, яку Кремль насаджував навіть на побутовому рівні.

Було занедбано роботу з патріотичного виховання своїх громадян, особливо тих, з яких не вивітрилися радянські міфи. Обмежувалися одяганням вишиванок”. Не було глибоко продуманих стратегічних зусиль влади (соціально-економічних, інтелектуальних) щодо наповнення українським змістом життя на Донбасі, у Криму. А в той же час у Росії на “охмурювання” цих українських регіонів не шкодували мільярдів.

Лише після другого Майдану і збройного російського віроломства Україна немовби струсила із себе дрімоту. Вибудовуємо нові органи правопорядку, наступаємо на хвіст корупції. Почали заново розбудовувати армію. Всерйоз беремося за енергоощадність. І все ж цього поки що замало, щоб суверенність стала категорією незворотньою. Часом замість конкретних справ у наших керманичів забагато патетики, неконструктивної критики. Особливо багато її у парламентських функціонерів, які на сцені Майдану клялися працювати, засукавши рукави, а нині розривають обіцяну єдність кишеньковими партійками. Як актуально для наших поводирів звучать слова Митрополита Шептицького, мовлені у середині минулого століття: “Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну!”.

Крім праці у поті чола, треба пам’ятати про прописні істини. Найперше — про готовність вірно служити своїй країні. У великому і малому.  Не заздрити, а радіти чужим успіхам. Не торгувати совістю. Думати не лише про власне, а й про громадське. Працювати во славу держави, не виклянчуючи за це винагород.

Краще життя почнеться з таких ось, здавалось би дрібниць, як: кинутий в урну (а не під ноги) недопалок; добре слово, а не матюк водія маршрутки, працівника ЖЕКу, слюсаря-сантехніка, продавця; уважні руки лікаря, вимкнутий у театрі мобільник, чиста річка, лісова галявина, охайне подвір’я, під’їзд, вулиця, обочина. Чисті помисли.

З усіх цих деталей складається наша любов до України, а відтак — її сила, краса.

Треба про це усім згадати, коли за святковим столом, занурюючись у дискусії про наше життя, бажатимемо нашій Україні процвітання на многії і благії літа...