Мовний компроміс. З сепаратистами?

Це вже стало горезвісною традицією в Україні: перше, що робить щойно обраний президент, — перекроює Конституцію. Модель Конституції від Порошенка більшість народних депутатів сприйняли в штики. Критика пролунала і з вуст політологів та журналістів. Здивували не лише запропоновані зміни, а в першу чергу те, що президентський проект змін до Основного Закону робився похапцем, кулуарно, без публічних обговорень.

«Дивно, що президент, який переміг внаслідок подій на Майдані, не створив жодного громадського органу з аналізу конституційних змін і прагне під виглядом децентралізації протягти такі норми, про які не мріяв навіть Янукович”, — прокоментував президентські ініціативи позафракційний депутат Олесь Доній. Він додав, що “такої централізації влади в руках президента, як це пропонується в нинішньому варіанті Конституції, не мав жоден з президентів України”. Представляючи у сесійній залі свій проект змін, Петро Порошенко заявив, що вважає його сильною стороною схвальну оцінку Венеціанської комісії. А ось голова правління Київського центру політико-правових реформ Ігор Коліушко сказав, що йому не відомі не лише оцінки президентського варіанта Конституції європейськими правниками, а й автори цього законопроекту. “Кого тільки не питав, всі відмовляються і кажуть, що вони не брали участі в розробці цього документа”, — сказав Коліушко.

Власне, більшість експертів зосере­дили свою увагу на змінах, які стосуються розподілу повноважень між гілками влади. Натомість з поля зору випали зміни, які торкаються багатостраждальної української мови. Про них згадали лише деякі депутати зі “Свободи” і “Батьківщини” та поодинокі активісти-мовники.

Президент у своєму варіанті змін до Конституції пропонує “передати сільській, селищній, міській, районній, обласній радам право надавати спеціальний статус російській мові та іншим мовам національних меншин”. Іншими словами, місцевим радам надається право визначати статус мови на своїй території. По суті, цей пункт нівелює 10 статтю Конституції, де зазначено, що Державною мовою та мовою міжетнічного спілкування в Україні є українська мова.

Цю норму Петро Олексійович назвав “компромісом”. Щоправда, не уточнив, з ким таким чином готовий іти на компроміс. З жителями сходу, яким “в облом” вивчити мову країни, в якій живуть? З терористами-сепаратистами, які воюють за якусь Новоросію? Чи персонально з Путіним, який будує “русскій мір”?

Мовний компроміс від Порошенка — це спроба закріпити в Конституції норми скандального закону Колесниченка-Ківалова (один з авторів вже втік до Москви).

Історія цього українофобського закону — це новітня історія нашої національної ганьби. Нагадаю, два роки тому,

3 липня, Верховна Рада у шахрайський спосіб ухвалила Закон “Про засади державної мовної політики”. Не вдаючись у його деталі, суть полягала у тому, аби під привабливою обгорткою захисту мов національних меншин, у місцях компактного проживання російськомовного населення, а це, як мінімум, пів-України, надати російській мові статус “регіональної”. Мета — остаточно витіснити з цих територій українську мову і, по суті, розділити Україну за мовною ознакою. Чим не ґрунт для “Новоросії”? А заодно применшити, знівелювати роль державної мови. Вочевидь, наступним кроком русифікаторів від Партії регіонів мало бути впровадження двомовності на державному рівні. Просто не встигли...

Тоді, два роки тому, проукраїнська громадськість, опозиційні депутати, представники інтелігенції бурхливо протестували проти “драконівського” закону. Навіть голодували. Цвіт вітчизняної інтелігенції поїхав з чолобитною до Януковича, аби переконати його накласти вето на скандальне творіння одіозних регіоналів. Той уважно вислухав, обіцяв усе зважити — і наступного дня підписав закон. Громадськість ще трохи пообурювалась і змирилась. Літо, пора відпусток, напруга спала...

“ Оцініть красу гри. Ми їх розвели як котят! Я не знаю, що опозиція робитиме на виборах”, — хвалився перед парламентськими журналістами Михайло Чечетов. Власне восени, під час парламентських виборів, Об’єднана опозиція обіцяла виборцям: перше, що зробить у новому парламенті, — скасує горе-закон.

Після вистражданої перемоги Майдану Верховна Рада справді перше, що зробила, — проголосувала за скасування антиукраїнського закону. Проголосувала і сама злякалася своєї сміливості. Російська пропагандистська машина влаштувала нечувану істерію з цього приводу. Мовляв, нова українська влада, оці фашисти та бандерівці, затуляють рота російськомовним українцям. Приписала Тягнибоку слова, що тепер, мовляв, російськомовних будуть... арештовувати. І пропагандистський натиск спрацював. Українська влада, яка ще не встигла оговтатися від Майдану, дала задню — спікер парламенту Олександр Турчинов не підписав скасування закону. Тож він діє і досі.

На повідку у Кремля пішла й українська інтелігенція. Вочевидь, боячись розлютити “російського ведмедя”, свідомі українці, які два роки тому голодували, протестуючи проти ухвалення мовного закону, раптом почали тиснути на Турчинова, аби він залишив його в силі. Наївні, недалекоглядні люди! Думали умиротворити агресора, кинути йому кістку. Нікого не задурили і не зупинили. Цієї кістки Путіну було вже мало. Спочатку проковтнув Крим, а потім вгризся у Донбас...

І ось в умовах неоголошеної війни з Росією, яка під цинічними гаслами захисту російськомовного населення вбиває і калічить в тому числі й російськомовних патріотів України, президент Порошенко наступає на ті самі граблі — наслідує мовну політику свого попередника. Що це? Недолуга спроба загравання з агресором? Мова стала предметом торгу, розмінною монетою? Адже після втечі Януковича Москва недвозначно дала зрозуміти Києву, що статус російської мови — це одна з умов стабільності в Україні. Порошенко піддався на шантаж Кремля? Віддав на поталу те, чого найменше шкода, — українську мову?

Закріпити в Конституції “спеціальний статус” російської мови — це, як мінімум, загальмувати розвиток української мови. Особливо там, де століттями нав’язувалась русифікація, а усе українське — мова, культура, історія — плюндрувалося.

У своїй інавгураційній промові Петро Олексійович, звертаючись до жителів Сходу, показово перейшов на російську. Це різонуло і здивувало. Зрозуміло, в такий спосіб хотів сподобатися східнякам, показати, що він — свій. Але в умовах, коли частина території окупована російськими військами, такий дешевий популізм був щонайменше недоречним. Знову на мові спекулюють! Більше того, таке загравання мало би образити жителів Сходу. Вони що, розумово відсталі, аби не розуміти українську? Вони все-таки 23 роки живуть у незалежній державі! Для чого їх так принижувати, виокремлювати. Знаю, багато російськомовних цього пасажу Порошенка не оцінили...

Те, що вони досі не заговорили українською, — не лише їхня проблема, це і проблема держави, яка за 23 роки нічого не зробила, аби допомогти їм у цьому, мотивувати, стимулювати їх. Так склалися обставини, що не мали змоги, потреби, бажання вивчити українську. Тож замість того, аби надати їм таку можливість, сприяти розвитку і престижу мови, ухвалити врешті-решт притомну мовну політику, влада надалі консервує стан речей.

Світовий досвід переконує, що в цивілізованих країнах, які поважають і захищають свою ідентичність, мовою міжетнічного спілкування завжди є державна мова. А ось мовою багатьох колоній залишилася мова колонізаторів...