«З Майдану не вступлюся...»

У журналістських справах прийшли до лікарні. Там зараз особливо людно. Одні рятуються від каліцтва, що почастішало з появою ожеледиці, інші хочуть позбутися своїх сезонних «кахи-кахи». Під кабінетом рентгенолога чималенька черга. Дочікуються її десяток осіб у тихій зажурі, а от ця жіночка середнього віку у сірому светрі ніяк не заспокоїться. Снує коридором туди-сюди, охкаючи, тримається у ділянці серця і сама до себе нарікає-зітхає: «Ні-ні, я не можу! Я того не переживу…». Уже пізніше ми дізналися, що пані Леся — нянечка в одній із сільських дитустанов. Разом із сестрою привезли на обстеження стареньку маму.

— Ні-ні, я не можу! — раз за разом повторює наша сусідка. — У Києві таке робиться, молодь Україну здобуває, з бандою бореться, а декотрі наші хлопи, вигодувані, випещені, вдома сидять! Пиво у будках дудлять!

От часто нарікають, що вин­ні у всьому «москалі». Ні! «Москаль» сидить у декого нас з вами. Найбільший ворог — наша байдужість. А молодь у нас золота! Має перед собою ідею — щоб Україна нареш­ті була вільною-гідною, щоб мати право на слово, щоб тебе влада чула. Щоб люди не їздили за роботою по світах, а мали працю у себе. От я отримую у себе на місяць 1200 гривень, годую за них сім’ю. А ті «регіо­нали» горнятко кави за таку ціну п’ють!

Мій син Славко, хоч йому 15-ть, вже не маленький, на львівському Майдані бував постійно. Класному керівнику я сказала, що відпускаю сина під власну відповідальність. За нашими дітьми — майбутнє України…

Чи була я сама на Майдані? Аякже! Написала завідувачці заяву «за власний рахунок», і та відпустила. Сусід Іван зі мною поїхав. Перед тим накупили піґулок, бинтів, рукавичок. Не встигали на автобус з добровольцями, то нас робітники із сусіднього села до райцентру підкинули. Теж на Київ курс брали. Працюють у німця-фермера. Він, дізнавшись про їхні плани, машину заправив і каже: обов’язково їдьте!

Що я робила на Майдані? Бульбу-моркву на кухні чистила, їсти варила, у бочках вогонь палила — і то вже велика поміч була. Народу там скільки стоїть, його треба нагодувати, обігріти, щоб силу мав проти тієї банди стояти. Як був вільний час — на віче ходила. Щоби бачили, що ми — сила!

А ще часом у розвідку йшла. На студентів, на чоловіків середнього віку київська міліція і «тайняки» увагу звертали. А на таку, як я, «бабку», не зважають. Походжу туди-сюди аж до Маріїнського палацу і далі, подивлюся, що там робиться, послухаю, хто з «янеків» яку бесіду веде, а потім нашим хлопцям у штабі розповідаю…

Я шила прапори для Майдану. Купила на «гуманітарці» простирадла і пошила їх, назву нашого села на них написала. Чоловіка мого болить хребет, але я його прошу: «Андрію, їдь туди...».

На Майдані зараз мій сусід-однокласник Ігор. Поїхав, але мамі своїй про це не сказав, бо в неї високий тиск, не хоче, щоб переживала. Вчора втомленим голосом дзвонить з Києва: «Ти знаєш, Лесю, ми вже з тобою старі — тут одна молодь стоїть. Які вони молодці! Які згуртовані! На «мігах», з півслова розуміють одне одного — куди бігти, як діяти. Командують: «Вуйку, он те принесіть-подайте, отам станьте!». Я і сам звідси не вступлюся».

Відразу після 30 листопада, коли «Беркут» розігнав студентів, сільські люди передали до Києва кілька мішків з одягом. І що б ви думали? Коли потім самі приїхали до столиці, спали у наметі на пінопласті, то вкривалися своїми ж, напередодні висланими речами — вони нас по-рідному зігрівали. А один чоловік дідову шубу упізнав на одному із майданівців із Харкова. Одна наша дівчинка принесла у харківський намет старі домашні кирзові чоботи — як вони пригодилися промерзлим майданівцям!

До мене часто дзвонить знайома з Горлівки, Оленою звати. Її син Артем три роки тому на Різдвяні свята гостював у нас. Як приїхав до нас, я їй сказала: на всі ці п’ять днів ваш хлопчик стає моїм сином, з ним усе буде гаразд… Артем з моїм малим у вертепі ходив колядувати. Мама Артема на 8 Березня, на Пасху, на Різдво, на день народження мене вітає. Оце на Йордан дзвонить. Каже: «Духом — ми з вами! Ми вас підтримуємо на Майдані. Але відкрито сказати про це і поїхати до вас на підмогу не можемо. Інакше нас тут зацькують…».

Треба усім їхати на Майдан, допомагати нашим дітям! Шкода, що не маємо справжніх лідерів, які би молодь і країну повели уперед. Схиляюся трохи до Кличка. Запитуєте, чому? Бо грошей він собі своїм боксом уже заробив, отож красти не буде. Славу має. Міг би сидіти десь там на Канарах і з дітьми преспокійно відпочивати. Але залишився в Україні. А ми самі часом такі пасивні. Іноді запитують: «А чи щось з ТОГО буде?» А я, своєю чергою, відповідаю-запитую: «А ти що зробив для того, ЩОБ БУЛО?!».

А знаєте, що я собі ще подумала? Оце тепер всі дивувалися з нашої поміркованої погоди, з незвичного для такої пори тепла. А я собі гадаю: може, то — Боже провидіння? Може, Господь, на два місяці те тепло послав, щоб допомогти нашим людям на Майдані вистояти?