Усі – на Майдан!
Що буде далі? Думаю, це ключове питання зараз ставлять собі усі: і ті українці, що стоять на майданах, і ті, що сидять по хатах, і лідери опозиції, і президент України та його перелякане оточення. І жоден з них не знає і не може знати відповіді.
А чи знали ми в 2004-му, коли вийшли на Помаранчевий майдан, що буде далі? Ми, на жаль, не маємо дару передбачення, але маємо розуміння, що боротися за іншу країну, за краще майбутнє нині повинні до переможного кінця!
Сьогодні, без перебільшення, без зайвої патетики — переломний момент. Пан або пропав. Якщо хвиля народного протесту піде на спад, влада спробує переламати ситуацію на свою користь. Ламати буде “через коліно”, бо вже відчула “смак крові”. Не хочу нагнітати та наганяти страх. Але й ілюзій варто позбуватися. Влада вже оговталася від першого шоку, коли побачила майже мільйонний протест в центрі столиці. Те, що Янукович мовчав майже дві доби, свідчить, що його оточення було налякане та розгублене. Інтерв’ю, яке президент дав кільком журналістам провладних каналів, мало насамперед вселити впевненість у його деморалізовану команду. Янукович говорив так, ніби в країні нічого надзвичайного не сталося, ніби й не було жорстокого побиття мирних молодих людей, не збунтувався народ... Країну два тижні лихоманить від народного гніву, а він у вільготній позі з притаманною йому ледь помітною посмішкою вкотре розмірковує про економічні ризики в разі підписання Асоціації з ЄС, про інтереси Росії, на які Україна чомусь мусить зважати... А коли його попросили дати оцінку діям “Беркута”, який по-звірячому бив, а потім добивав студентів, неквапливо відповів: “В ніч з п’ятниці на суботу правоохоронні органи перегнули палицю”. Жодного обурення чи осуду дій “Беркута” від гаранта народ не почув і не побачив. Ба більше! Зі слів, з інтонації Януковича можна було зробити висновок, що він, по суті, виправдав садистів у формі, бо їх, мовляв, спровокували... «Я не маю сьогодні права давати оцінку тому, хто винен, наскільки винен. Оцінку має дати суд», — сказав Янукович і тим самим спробував самоусунутися від відповідальності, а також “тонко натякнув”, що ніхто не буде покараний. Бо суди, як і “Беркут”, діють в спільних інтересах — інтересах Януковича. І якщо сьогодні когось з “Беркута” він публічно засудить, а тим паче покарає, то завтра ніхто не буде виконувати злочинних наказів на захист режиму. Отже, Янукович не ризикнув кинути на поталу натовпу навіть ритуальну жертву. Наприклад, міністра Захарченка чи начальника київської міліції Коряка, який безпосередньо дав наказ “зачищати” майдан Незалежності задля встановлення новорічної ялинки, чи бодай якогось сержанта, який цей наказ особливо натхненно виконував... Так само не “здав” уряд Азарова, вдаючи, що все у нього під контролем, що влада настільки могутня, що навіть не похитнулася від потужної народної хвилі протестів. А його триденний візит у Китай — це демонстрація самовладання та самовпевненості. Мовляв, в “Багдаді все спокійно”...
Однак нинішня ситуація в Україні — це тест не лише для влади (якого вона вже не пройшла), а й для опозиції. Помилки, які можуть допустити опозиційні лідери, надто дорого коштуватимуть і їм персонально, і народу, за який вони відповідають. А помилки вже зроблено. Одна з них — це спроба діяти непублічно. На жаль, це системна помилка української політики. Після того, як ВР провалила голосування за відставку уряду, лідери опозиції відмовилися від парламентської форми боротьби і заблокували Верховну Раду. Це безглуздий емоційний вчинок. Парламент, навпаки, мав би стати трибуною для публічних виступів лідерів опозиції. Опозиційні депутати мали б атакувати владу, вимагати звіту генпрокурора, міністра Захарченка, омбудсмена Лутковської та інших діячів режиму Януковича. Ставити їм незручні питання, демонструвати шокуючі відео з Майдану і Банкової. Якщо лідери опозиції ведуть будь-які переговори з представниками влади, то народ повинен чути кожне слово, сказане з обох боків. Ці переговори мають бути публічними, а не кулуарними. Як це було у Польщі в 1989 році, коли “Солідарність” сіла за круглий стіл з комуністичною владою. Цей діалог показували у прямому ефірі, і тоді вдалося знайти розумний компроміс.
“А що далі?” — запитаєте ви, бо відповіді на це питання так і не прозвучало. А далі — боротьба! Ніякого розчарування, втоми чи, не дай Боже, паніки. Головне — зберегти градус та динаміку протесту. Ми маємо одне одного заряджати оптимізмом і вірою в перемогу. Тому усі — на Майдан!
