Передплатити Підтримати

Недореволюція

Рупорними мітингами вулицю не розбудити

Якщо березень 2013-го й увійде в історію з припискою «буремний», то стараннями хіба що негоди, яка звалилася на голови українців снігопадами й морозами не за сезоном. А ось задекларованої опозицією кузькіної матері на політичному фронті наразі не спостерігається. Акція «Вставай, Україно!», яку з подачі Арсенія Яценюка піднесли як народне повстання, наразі більше нагадує передвиборче турне. Таким повстанням владу можна хоч щодня лякати — гірше їй від того точно не стане. А ось опозиціонери ризикують набити собі ґулю своїми ж граблями, переконавши, що «справжні буйні», з якими можна робити революцію, серед них не водяться... Трьох серій «Вставай, Україно!» (акція вже відбулася у Вінниці, Ужгороді та Львові) достатньо, щоб зробити перші висновки.

Що опозиція може зарахувати собі зі знаком «+»? Сам факт ходіння у народ. Якщо навіть десятеро з кількох тисяч учасників мітингу прийдуть на місце зустрічі лише для того, аби побачити живого Яценюка (чи Кличка з Тягнибоком), вже добре. Принаймні в опозиції є шанс зацікавити цих зівак, аби наступного разу вони вийшли на майдан не заради цікавості, а за ідею.

Ось тільки з ідеями, які б спонукали Україну встати, в організаторів акції сутужно. Заяложена риторика про ненависний народові режим — лише стрясання повітря. Чергове «пакращення» у виконанні влади — ефективніший подразник народного гніву, аніж трубіння про те, яка погана влада, з опозиційної трибуни. То, може, замість мітингових анафем режимові, опозиції варто було б сформулювати й озвучити щось більш змістовне і конкретне? А то словесні погрози про повалення режиму звучать надто вже нереалістично. Як і риторика про швидку президентську кончину Януковича — імпічмент тобто. Позаторік з подачі «Фронту Змін» Яценюка вже проводили збір підписів за відставку Віктора ІІ. Тоді «фронтовики» відзвітували, що у рамках акції «Украї­на проти Януковича» зібрали понад мільйон автографів. І що? Так сподобалося, що збираються повторити цю процедуру тепер вже зусиллями всієї опозиції? Та хоч тричі. Тільки що від того зміниться?..

Думки з приводу

Ірина БЕКЕШКІНА,директор фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва

— Опозиція не показує шлях. Кличе «йди за мною», а куди йти і навіщо, не зрозуміло. Це може обернутися тим, що люди шукатимуть інших вождів. І цілком можливо — на шляху радикалізму. Але це не означає, що вождям опозиції слід ставати на цей шлях. Треба задіяти демократичні процедури і запропонувати суспільству щось реальне. Віча на площах — це добре. Але опозиції не завадило б сісти і виробити конкретну програму дій. Не популістську. От кажуть — відмінити пенсійну реформу. Як її можна відмінити? Тобто свідомо закладаються неможливі речі. Те саме — заяви про імпічмент Януковичу, нелегітимність влади. Щойно пройшли вибори у парламент, кожен набрав стільки, скільки набрав. Як можна говорити про нелегітимність влади загалом? Що б там не казали, Янукович вибори виграв. Питання, чи сталося б це, якби той же Яценюк (з Ющенком на пару) не закликав у другому турі голосувати проти всіх, і якби нинішня опозиція вже тоді трималася разом.

— Якщо вже згадали про Яценюка... Йому, як, зрештою, й іншим лідерам опозиції, закидають відсутність харизми. Не з такими, мовляв, дійовими особами майдани піднімати.

— Яценюку не треба бути тим, ким він насправді не є. Ну який він фронтовик? Яценюк — розумний хлопець в окулярах. Чому він думає, що в Україні не люблять розумних? Люблять. І навіщо вдавати з себе когось іншого? Хоча іноді роль теж впливає на людину. Щодо Тягнибока, то він якраз такий, який є. Але йому треба подумати, що лідер політичної сили, яка свого часу набирала 0,76 відсотка голосів і мріяла про те, щоб подолати тривідсотковий бар’єр, і лідер партії, яка набрала 10 відсотків і думає розширяти свій електорат, — це дві великі різниці. І поводитися треба інакше — менше людей лякати.

— Відсутність на акціях опозиції Віталія Кличка викликала чимало запитань. Його аргументи — «був за кордоном, мав важливі зустрічі», переконали далеко не всіх у тому, що Кличко хотів, але не зміг взяти участь у старті «Вставай, Україно!».

— Поведінка Кличка цілком очевидна. У нього свій електорат — більш поміркований. І він не хоче вплутуватися у те, що прийнятно, скажімо, для «Свободи». Взяти хоча б вівторкові події у парламенті: зірвати засідання Верховної Ради через те, що депутати розмовляють російською, — не зрозуміло. Розмовляли і будуть розмовляти. Це не той привід, щоб зривати засідання. Ніде ж законодавчо не передбачено (на відміну, скажімо, від вимоги про персональне голосування), що депутати повинні виступати лише українською... Бачу тут лише одну причину: «Свобода» готується до дострокових парламентських виборів і відбирає електорат у «Батьківщини».

— Чи є в українському суспільстві запит на радикалізм?

— Є. Як показують результати дослідження Центру Разумкова, тих, хто готовий виходити зі зброєю у руках, завжди була мізерна кількість. Тепер таких — чотири відсотки. Це багато. Але в абсолютної більшості суспільства — запит на мирний розвиток подій. І такий розвиток більш ефективний. Будь-які збройні дії — це хаос, беззаконня, погіршення життя людей. Вибиратися з цього доведеться роками. Такі неконтрольовані речі вибухають тоді, коли дуже міцно пригвинтити кришку.

— Що могло б стати тим критичним моментом, який зірвав би цю кришку?

— Різке погіршення економічної ситуації — так, як це відбувається в європейських країнах. Подивіться на Грецію, Іспанію, Болгарію. Щодо політичних точок кипіння, то однією з таких міг би стати, наприклад, референдум за приєднання до Митного союзу, який розколе Україну на дві частини. Бавитися речами, які ділять країну, вкрай небезпечно.

Володимир ЧЕМЕРИС,співкоординатор громадської ініціативи «За мирний протест!», акції «Україна без Кучми» (2000-2001 роки)

— В Україні з кожним роком відбувається усе більше протестних акцій. І все більше — під соціально-економічними гаслами. Революційна ситуація визріває. Але питання в тому, що люди не підуть за лідерами політичної опозиції. Насамперед тому, що вже бачили їх при владі. Думаю, після 2004 року українці зрозуміли, що міняти треба не президента, не одну партію при владі на іншу — міняти треба систему. Повстання визріває. Але теперішня політична опозиція очолити його не зможе.

— Тоді хто?

— 2004 року знайшовся той, хто став на чолі повстання. В результаті у нас не була змінена політична система. Україна як була, так і залишилася президентською республікою, по суті, з диктатурою президента, яку потім, коли до влади прийшов Янукович, отримали в концентрованому вигляді. Не була змінена соціальна система, продовжується поглиблення розриву між багатими і бідними... Головне, щоб не хтось став на чолі повстання, а щоб народ піднявся. Люди повстануть заради того, аби змінити своє життя, а не президента. Коли є бочка з порохом, не важливо, що до неї піднести — сірник чи запальничку. Все одно вибухне. Колись такою іскрою стали смерть Георгія Гонгадзе і «касетний скандал». Що може спричинити черговий вибух, важко сказати. Але точно не справа Власенка. Вона не може стати сірником, який розпалить полум’я, бо люди не сприймають це як замах на їхні особисті права. Те саме було із засудженням Тимошенко і Луценка. Люди на це не зреагували, як зреагували б на порушення своїх соціальних й економічних прав.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram