Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Польоти не уві сні, а наяву

Враження журналістки «ВЗ» від повітряної мандрівки над Каппадокією у Туреччині

У світі є багато місць, від краси яких можна втратити дар мови. І Каппадокія – одне з них. Це країна казкових ландшафтів на території сучасної Туреччини. Мабуть, не знайдете людини, яку б залишили байдужими неймовірні, а іноді смішні скелі... Я не лише побачила цю фантастику, а й політала на повітряній кулі над казковими скелями.

Під час подорожі дирек­тор турецької туристич­ної фірми Caretta-tour Алі Кючюк до останнього момен­ту тримав у таємниці сюрприз, який нам підготував. Оскільки у програмі престуру Каппадо­кії, а тим паче повітряних куль, завдяки яким вона стала популярною, не було.

Дорогою наш гід Мустафа розповів, що Каппадокія – по­тужний туристичний центр, який щороку відвідує понад мільйон туристів з різних кра­їн. Назва перекладається, як “країна чудових коней”. Однак не всі розуміють, звідки ж взя­лася така назва, та й до чого тут коні взагалі. Як з’ясувалося, все просто: в античні часи у цій місцевості Туреччини було до­бре розвинуте конярство. Те­пер, на жаль, залишилася хіба що назва.

Близько 10 мільйонів ро­ків тому вся Каппадокія була... дном океану. Унаслідок вулка­нічної активності, а також під тиском лавини утворився тов­стий туфовий прошарок. За рахунок цього прошарку до­лина і піднялася. Через бага­то мільйонів років, під час чергової вулканічної активності, сталося виверження базальто­вої лави. Міцна гірська порода вкрила туф, після чого мороз­ні зими і повноводні ріки нада­ли туфу чудернацьких форм. Якщо придивитися до каппа­докійських гір у вигляді грибоч­ків, можна побачити, що “ніжка” складається з туфу, а “шляпка” – з базальту. Ці кам’яні стовпи у Каппадокії називаються пери­баджалари.

Коли я вперше побачила усю цю красу на власні очі, здалося, що потрапила не в іншу країну, а на іншу планету, де настільки незвичні ландшафти... За сло­вами Мустафи, у народі їх нази­вають “місячними”.

Але цю всю красу можна, як на подарунковій листівці, по­бачити лише під час польоту на повітряній кулі. Ми приїхали до готелю, коли вже добре смер­клося. Алі Кючюк сказав, що можемо повечеряти і відразу лягати спати. О третій ночі всім бути на рецепції. Бажано одяг­нутися тепло.

О третій годині приїхав бус, і нас, напівсонних, повезли у призначене місце – на вели­чезну галявину, де всі збирали­ся. Було ще темно, але можна було розгледіти контури “зду­тих” повітряних куль. Склада­лося враження, що ті кулі також ще сплять... А потім пішов про­цес їх пробудження шляхом на­дування гарячим гелієм. Кулю надувають газом з пальника. Пекельне полум’я вилітало з нього з шумом, наче язик три­голового змія, і зникало всере­дині кулі, змушуючи її розправ­ляти свої шматяні боки.

Коли куля була майже наду­та, пілот дав команду “своїм” пасажирам залізти у кошик. У кожен поміщаються 24 особи – по шестеро у кожному відділен­ні. Місця лише для стояння. Пі­лот зі своїм помічником і усіма літальними причандаллями – в окремому відділенні посеред­ині кошика. Здається, всі роз­містилися, і можна злітати. Але ми ще на щось чекали. За сло­вами Алі, поки пілот не отри­має команди з аеропорту, доти жодна куля не може піднятися у небо. А їх одночасно підійма­ється 150! І тільки раз на добу – до сходу сонця.

перший момент було страшно, щоб не зачепити «грибочок». Але спритний пілот аеростата, трохи полоскотавши нерви пасажирам, в останній момент не зачіпає ані дерева, ані не летить у скелю. Фото автора
перший момент було страшно, щоб не зачепити «грибочок». Але спритний пілот аеростата, трохи полоскотавши нерви пасажирам, в останній момент не зачіпає ані дерева, ані не летить у скелю. Фото автора

“Добро” нарешті дали, пі­лот додав газу, і ми відірвалися від землі. Складалося вражен­ня, що вітер несе кулю невідо­мо в який бік, і що ми ось-ось влетимо у туфовий грибочок. У перші хвилини було не просто страшно, а дуже страшно. Але пілот настільки вправно “рулю­вав”, що страх перейшов у за­хоплення, бо ж на горизонті почали вимальовуватися диво­вижні обриси каппадокійського ландшафту.

У нашому кошику було бага­то туристів з Японії. У кожного в одній руці камера, в іншій – те­лефон. Я ж найбільше пережи­вала, щоб хтось ненароком не вибив мій телефон…

Фото автора
Фото автора

Наш пілот постійно по рації з кимось перемовлявся. А нам, своїм пасажирам, ніби між ін­шим кинув: “Будемо разом вчи­тися літати. Бо я також тут но­вачок”. Насправді це був такий жарт, народ засміявся. Але сміх був такий собі, нервовий... До речі, щоб ось так вправно почу­ватися у небі на повітряній кулі, а ще відповідати за життя 24 па­сажирів, треба закінчити спе­ціальну льотну школу. Навчан­ня триває рік. Після складеного іспиту пілот ще пів року стажу­ється з професіоналом. І лише після цього може сам керувати таким “кораблем”.

Політ викликає неймовір­ні емоції. Спочатку через брак світла пейзаж здається чорно-білим і нерухомим, однак вже за мить сонце вдихає у нього життя. Перші промені ніжно по­гладжують хребти кам’яних ве­летнів, плавно перестрибують по схилах гір тіні, пробуджують­ся долини. З кожною секундою здається, що не лише зміню­ються відтінки, а й сама форма “грибочків”…

Фото автора
Фото автора

І ось урешті-решт небо вкри­лося яскравими і різнокольоро­вими кульками, ніби у мультику. Ура, всі летимо – над “грибоч­ками”, долинами, ущелинами. Куля то здіймалася вгору, зі­гріваючи нас гарячим повітрям від полум’я пальника, то плав­но “йшла” донизу, пролітаючи хмаринкою над самісінькими верхівками дерев. Здавалось, ось-ось ми щось зачепимо. Але спритний пілот аеростата, тро­хи полоскотавши нерви паса­жирам, в останній момент не зачіпає ані дерева, ані не ле­тить у скелю.

Мою увагу привернули кіль­ка молодих пар, які розпива­ли шампанське на оглядовому майданчику гори. За слова­ми Алі, у Каппадокії тепер така мода – освідчуватися у кохан­ні до сходу сонця, коли “свід­ками” стають повітряні кулі і люди, які із захопленням (а може, навіть із заздрістю) сте­жать за цією подією.

Ще цікавішим був момент приземлення. Наша куля, наче пір’їнка, ніжними кроками йшла донизу. Пілотові треба було “по­садити” її на причіп машини, яка нас наздоганяла. За маши­ною бігли троє дужих чоловіків. Зі 100-відсотковою точністю ми “гепнулися” на причіп, а чолові­ки за кілька секунд пристебну­ли ременями кошик до причепа. Кулю почали помаленьку здува­ти. І лише тоді нам дозволили вистрибнути з кошика.

А на землі вже стояв сто­лик, накритий червоною ска­тертиною. На столику – скляні фужери на високих ніжках. Пі­лот і його помічник розхлюпа­ли кілька пляшок шампансько­го, з гуркотом відкоркували, трохи нас облили, але врешті-решт наповнили келихи... Це була посвята. За словами Алі, це нагорода за те, що подола­ли страх.

Нам видали сертифікати про політ. І фото – на згадку з «командиром корабля». Фото автора
Нам видали сертифікати про політ. І фото – на згадку з «командиром корабля». Фото автора

А ще нам видали сертифіка­ти про політ, на кожному з них – прізвище та ім’я пасажира, а та­кож дата польоту. Одне слово, все за вищим ґатунком – і за ви­соким прейскурантом. Один по­літ на повітряній кулі коштує від 120 до 150 доларів з особи.

Редакція газети “Високий Замок” дякує турецькій турис­тичній фірмі Cаretta-tour за ор­ганізацію цікавої подорожі.

Читайте також: «В Америці у поліцію скаржаться на тих водіїв, які їздять повільно»

Схожі новини