І в Африці буває зима посеред літа…

На початку серпня «ВЗ» розповідав про воїна Петра Буряка, який втратив на війні обидві ноги. І про те, як його дружина Оленка як та пташка «билася» за його повернення до нормального життя. Змусила Петра повірити, що якщо навіть і ноги втрачено, і немає кількох пальців на одній руці, то не втрачений сенс життя. «Якщо ти не в ЗСУ, то ти — для ЗСУ», — переконувала вона Петра. І чоловік почав допомагати тим, хто захищає рідну землю. Спочатку відправив на фронт одну машину, комусь знайшов форму, іншим — турнікети… У березні 2023-го Петро Буряк заснував Благодійний фонд «Незламні воїни» — щоб усе було задокументовано.

А потім сталося те, про що навіть уві сні не могли собі намріяти Петро та Оле­на Буряки. Їхня родина отрима­ла королівський подарунок, який для них організувала голова ГО «Всесвіт з Україною» Світлана Мерзлова, — відпочинок у Кенії.

— Я навіть не знаю, як мож­на передати відчуття радос­ті, коли не можеш передати це словами, — каже Олена. — Коли пані Світлана зателефонувала і сказала, що домовилася з по­чесним консулом України у міс­ті Момбаса у Республіці Кенія Олексієм Сєрковим про наш відпочинок у серпні у цій кра­їні, я не повірила. Пані Світла­на познайомилася з Петром на якомусь заході, а з нею ми на­віть ніколи не бачилися. Але те, що вона для нас зробила, — це щось неймовірне. Скажіть, хто зараз дбає про жінок військо­вих? Так, військовим дають пу­тівки на реабілітацію чи відпочи­нок. А дружинам і дітям? А нам пані Світлана організувала і від­починок, і ще й переліт (кошти на авіаквитки дала компанія МХП у рамках програми підтримки вій­ськових, ветеранів та їхніх ро­дин «МХП Поруч»)! Не знаю на­віть, чому я більше радію — чи тому відпочинку, на який ми по­їдемо усією сім'єю, чи тому, що в Україні є такі безкорисли­ві люди, які допомагають іншим.

А кілька днів тому Світлана Мерзлова організувала нам зу­стріч з Петром та Оленою, де вони розповідали про відпочи­нок у Кенії.

Їхня подорож почалася у страшенно спекотний день, коли стовпчик термометра вперто хотів перетнути позна­чку 40. Така шалена спека стоя­ла в Україні і у сусідній Молдові, де у подружжя був літак до Ту­реччини.

— Ще коли я пакувала валізку для себе з чоловіком і для наших дітей, запитала у Петра, що ще такого взяти з одягу? А він по­жартував: «Ти ще шубу не покла­ла». Це виглядало жартом, але, як з’ясувалося потім, треба було Петра послухати. Ми летіли з Кишинева до Стамбула, а звідти у Найробі, — каже Олена. — Коли пересідали з одного літака в ін­ший, біля стійки були люди, за­кутані, як на зиму. А одна жінка справді була у шубі. Перепитала у Петра, чи часом ми не помили­лися стійкою, бо люди так тепло одягнуті, а ми ж летимо в Афри­ку. Це вже потім я довідалася, що коли у нас гаряче літо, у Кенії у цей час закінчується зима. Там немає снігу, але дуже холодно. Коли ми під ранок прилетіли у Найробі, стовпчик термометра показував 6 градусів тепла.

Першою приємною неспо­діванкою стала зустріч в аеро­порту, куди приїхав особисто Почесний консул України у міс­ті Момбаса Олексій Сєрков. На Петра «чекав» візочок. Олену з Петром, їхнього сина Тараса і донечку Емілію Олексій Сєрков привіз до себе додому.

— Це було дуже круто, що така людина привезла нас не у готель, а до себе додому, — каже Олена. — Нам показували сто­лицю Кенії, знайомили з людь­ми. Нас приймав Посол України в Кенії Андрій Праведник. Пе­тро розповідав про Україну, про війну, яку росія розпочала ще 10 років тому, про те, як агресо­ри знущаються з мирного насе­лення. І, звісно, про себе — як пі­дірвався на протитанковій міні, як тяжко психологічно виходив з цього стану… А потім нас повез­ли у Жирафа-парк, що у самі­сінькому центрі. Там стільки жи­раф, вони такі милі! Наші діти не могли натішитися тими жирафа­ми, особливо подобалося году­вати їх з рук.

У цій поїздці у них все було «вперше». Вперше відчули зиму в Африці посеред літа, вперше на вечерю спробували 16 видів м’яса. Подавали м’ясо з гриля — там були шматочки крокоди­ла, страуса, верблюда, зебри, антилопи, кози… А ще вперше побували на сафарі.

Колись багатії усього сві­ту їхали сюди, щоб вполювати слона. Ліцензія на таке полю­вання коштувала 100 тисяч до­ларів. Винищували слонів і бра­коньєри — заради бивнів. Але вже майже 20 років тваринний світ Кенії під захистом держа­ви. Полювання суворо заборо­нене: закон передбачає для по­рушників не просто штрафи, а чималі терміни ув’язнення. Тому здобиччю на сафарі може бути тільки вдале фото та відео. Ну, й адреналін. Із цим проблем не­має взагалі.

— Ми відвідували національ­ний парк у Найробі, де вільно гуляють дикі тварини, — продо­вжує Олена. — Слони, жирафи, зебри, мавпи… Нас везли у спе­ціальних машинах з відкритим дахом. Виходити з авто не мож­на. Попри це, що тварини у за­повіднику дикі, вони не розбі­гаються в різні боки, коли їде машина з туристами. Там так багато екскурсій, що ці, на пер­ший погляд, злі хижаки навіть не реагують. До прикладу, коли ми вже виїжджали з парку, повз нас йшла ціла армія мавп. Вони просто йшли, стрибали на ма­шину, але не лякалися і не тіка­ли. Або їдемо, а дорогу перехо­дить слон. На нас — нуль реакції. У нього свої плани, йде собі ку­дись.

— Кидали тим тварин­кам щось з машини — банан, яблуко?

— Заборонено категорич­но годувати тварин. Про це по­переджають заздалегідь. А ще не можна голосно розмовля­ти — ніхто не має права пору­шувати спокій мешканців пар­ку. Ми прийшли до них у гості, і треба поводитися скромно. До речі, парк огороджений метале­вими конструкціями, які відділя­ють парк від житлового району. Важко усвідомити, як у самісінь­кому місті вжилося сафарі з ди­кими тваринами. Потім ми ще двічі були на сафарі - ранковому і вечірньому у місті Вої. Ми диву­валися — земля там цегляна. Все навкруги кольору цегли. Коли дивитися на фото, здається, що спека — неймовірна. А насправ­ді - дуже холодно як для Африки.

З Вої родина Буряків поїхала у Діані-Біч. І віз їх туди особис­то консул — Олексій Сєрков. Там родина відпочивала 14 днів.

— Олено, ви купалися в океані?

— Так. Правда, Петро купав­ся лише раз, бо візком проїхати піщаним пляжем дуже складно. Та й на протезах пройти не так просто. Окрім того, Петро не хо­тів ризикувати. Але кайф океа­ну відчув. А я в океані втопила свій телефон (сміється. — Г. Я.). Там було так багато відео- і фо­томатеріалів. Добре, що чоловік і діти були більш обачними, тож маємо ще багато знімків.

— Чи мали ви зустрічі з там­тешніми журналістами?

— Ми зустрічалися у Посоль­стві України в Кенії з Послом Андрієм Праведником двічі - у перший день нашого приїзду і перед вильотом додому, Пе­тро розповідав про Україну, ві­йну і ту страшну біду, яку агре­сор приніс на нашу землю. Та найбільше мені запам’ятався День Незалежності, коли 24 серпня до машини, якою ми їхали, прив’язали прапор Укра­їни. А ще на узбережжі океану ми розтягнули наш прапор — на 50 метрів. Там було дуже бага­то журналістів, брали у Петра інтерв'ю, телекомпанії знімали сюжети.

— Чим ви ще були приємно вражені?

— Коли ми вже мали відліта­ти, консул Олексій Сєрков знову запросив нас до себе додому. І приготував для нас український борщ. Та не лише борщ, а й інші українські страви…