«Нова влада у Грузії поводиться як гопник»

Восени 2012 року в Україні вийшов переклад книги російської дослідниці Лариси Буракової «Чому Грузії вдалося?». Авторка спробувала розкрити секрет спроможності грузинської держави провести результативні реформи. Проте в той час, коли друкувалося українське видання книги, твердження в її заголовку було поставлене під сумнів результатами парламентських виборів у Грузії. Після перемоги опозиції на чолі з Бідзіною Іванішвілі президент Михаїл Саакашвілі практично втратив владу в державі, яку докорінно змінив. То вдалося Грузії чи ні? Про це ми запитали Вахтанга Кіпіані — журналіста, телеведучого, головного редактора інтернет-видання «Історична правда», перекладача книги Лариси Буракової та людину, що тримає руку на пульсі грузинських подій.

—Слід РОЗДІЛИТИ ДВІ РЕЧІ — політичні вибори та економічні й інституційні реформи у Грузії, каже Вахтанг Кіпіані (на фото). Реформи вдалися. Це такий самий факт, як і те, що першого жовтня партія Михаїла Саакашвілі «Єдиний національний рух» програла вибори. Будь-який реформатор, який щось робить, має колись програти — вічних реформаторів не буває. Лех Валенса програв вибори посткомуністу Кваснєвському, щось подібне сталося в Естонії й у багатьох інших країнах. Програш реформатора — це також наслідок реформ, бо реформатор приходить не назавжди, а для того, щоб зробити конкретні справи.

— «Революцію троянд» у Грузії й Помаранчеву в Україні часто порівнюють. Але Віктор Ющенко і його команда, на відміну від Саакашвілі, не змогли змінити систему, що існувала за попередньої влади, а навпаки, підлаштувались під неї.

— Ці дві революції подібні лише у тому, що обидві країни стояли на роздоріжжі. І Грузія 2003-го, й Україна 2004-го оголосили, що йдуть дорогою реформ, у напрямі європейської демократії. Грузія справді пішла цим шляхом, Україна ж симулювала рух. Ми сіли на шпагат, продовжуючи кучмівську «багатовекторність». А Грузія робила конкретні реформи: міняла поліцію й державний апарат, боролась з корупцією, залучала молодих людей із закордонною освітою, знижувала податки, робила доступним будівництво, сприяла розвиткові туризму.

— Чи є позитивний ефект реформ Саакашвілі незворотним, чи нова влада поверне все, як було до 2003 року?

— Нічого в суспільстві й політиці не буває назавжди. Будь-що збудоване можна зламати, але це не означатиме, що цього не було. Реформи, які провів Саакашвілі, наочні, деякі з них суспільство вже прийняло в себе. Наприклад, раніше були черги й корупція в БТІ, тепер немає БТІ — всі документи у вільному доступі в Інтернеті. Але в багатьох сферах повертається те, що було, зокрема в поліцію та на державну службу беруть людей, звільнених 2003-го. Грузія стоїть на найважчій точці свого незалежного існування: раніше ці люди не мали нічого, тому не мали амбіцій і високих мрій, а тепер втрачають те, що нібито було в їхніх руках. Частина суспільства цього боїться, інша, яка налаштована більш споживацьки, це вітає.

— За якими ще ознаками поділились грузини на останніх виборах на прихильників партій Саакашвілі та Іванішвілі?

— Сільська місцевість переважно голосувала за партію влади, міста — за опозицію. Місця компактного поселення національних меншин — вірмен, азербайджанців та інших — також підтримали Саакашвілі. Для мене найприкрішим є те, що проти Саакашвілі проголосували ті міста, де наслідки його реформ найбільш наочні. Це місто Батумі, яке було клоакою, бідним і корумпованим місцем, не придатним для життя. Нині це середземноморський курорт із прекрасними готелями, набережними, співочими фонтанами, безкоштовним wi-fi по всьому місту. Але це місто проголосувало проти реформаторів. Те саме стосується містечок на зразок Сігнахі чи Ґорі, перебудованих під час реформ. Можливо, людям набридло жити під час «ремонту», а може, це просто людська невдячність. Але міста, на які «Єдиний національний рух» дуже сподівався, проголосували за популістські обіцянки. Тепер вони матимуть змогу відчути наслідки — те, що в нас називається «пакращенням».

— Якщо порівнювати останні парламентські вибори в Україні та Грузії, які з них були чеснішими й прозорішими, й чий вибір був більш усвідомлений?

— Населення у Грузії менше, ніж у Києві. Але процес виборів контролювала шістдесят одна тисяча спостерігачів — більше, ніж на виборах у Росії та Україні, разом узятих. Коли вибори принесли перемогу опонентам Саакашвілі, він за кілька годин по завершенні підрахунку голосів заявив про перехід своєї партії в опозицію. Це свідчить про те, що вибори були чесними. Саакашвілі визнав поразку, його уряд подав у відставку. Він навіть не скористався правом призначати силових міністрів, віддавши всю владу переможцям. Ознака зрілої демократії. Ті, які взяли владу, демократами не є, тому вони ламають і нищать здобутки «Революції троянд», самостверджуючись за рахунок знищення вже зробленого. В Україні вибори — це перемога партапарату, адміністративного ресурсу, нездорового глузду, підкупу виборців, ненормальної виборчої системи.

— Що зараз відбувається у грузинській політиці?

— Нова партія влади повністю сформувала уряд. Водночас відбувається небезпечна тенденція — фактичне захоплення муніципальної влади в усій Грузії. Витягають із кабінетів законно обраних мерів, вимушують їх подавати у відставку, посилаючись на те, що тепер влада — вони, «Грузинська мрія». Поводяться як гопники. Відбулась зачистка ЗМІ: закрито російськомовний «Первый информационный кавказский канал», який вів мовлення на Грузію та Росію. На керівництво інших великих мовників тиснуть. Залякані ЗМІ не показують усієї правди, тому суспільство не до кінця розуміє, що політика перших ста днів «Грузинської мрії» — це падіння на дно після піднесення, що тривало останні вісім років.

— Чи має Саакашвілі шанс повернути собі владу на наступних виборах?

— За новою конституцією, що набуде чинності 2013 року, Грузія стає парламентсько-президентською республікою. Функція президента буде обмеженою. Очевидно, хтось із представників «Єдиного національного руху», наприклад, колишній міністр внутрішніх справ Вано Мерабішвілі, піде на наступні президентські вибори. Та якщо партія Іванішвілі й надалі так само по-хамськи захоплюватиме владу, можливо, суспільний вибух відбудеться й до виборів. Іванішвілі риє собі яму. Або не тільки собі, а й усій державі.

— Одна з найбільш шокових реформ у Грузії стосувалась правоохоронних органів. На вашу думку, чи можлива така реформа в Україні?

— У Грузії було ліквідовано стару правоохоронну модель і створено міністерство внутрішніх справ, наділене великими повноваженнями щодо наведення порядку. До міністерства було набрано нових людей. Корумповані напрями, як-от дорожня поліція, були знищені в хірургічний спосіб. Це означало викинути на вулицю близько п’ятнадцяти тисяч людей, узявши на їхнє місце тих, хто справді дбатиме про законність. У книзі «Чому Грузії вдалося?» є вражаючий графік, із якого видно, що за вісім років крива злочинності різко пішла донизу, а крива рівня життя — догори. Довіра до правоохоронних органів зростала ще дивовижнішими темпами: на момент початку реформ її показник становив 5-6 відсотків, на момент зміни влади — 84-87! Думаю, в Україні довіра до правоохоронних органів прямує до нуля. Якщо в нашій країні буде безпечно вести бізнес і перебувати на вулиці, якщо тут захищатимуть власність, життя й гідність людей, країна почне одужувати. Але поки що наша міліція — каральний загін Партії регіонів.

— Які ще конкретні приклади з досвіду грузинських реформ можна було б втілити в життя в Україні?

— Наприклад, створення такого цікавого інституту спілкування держави й громадян, як будинок юстиції. Це будівля, під дахом якої зібрано всі дозвільно-реєстраційні служби. Не треба ходити по всьому місту, збираючи довідки: приходимо, реєструємось. Один і той же співробітник може й роздрукувати ваш старий диплом, і видати нове посвідчення громадянина чи водійські права, й усе це за мінімум часу без жодної корупції.

— У нинішньому українському контексті такі зміни не видаються реальними…

— Те саме казали й у Грузії! Поки люди не побачили, що це працює. Частина грузинів, до речі, досі не вірить у те, що це справді працює. Я був свідком того, що, коли в одному з райцентрів відкривався будинок юстиції, опозиція розповідала, що все це «потьомкінські села», й коли Саакашвілі завершить церемонію відкриття й поїде, комп’ютери зберуть і перевезуть у наступний райцентр. Людям важко повірити, що держава може працювати на них.

— Для того, щоб піти шляхом реформ, Україна мусить спершу дочекатись свого Саакашвілі?

— Ця книга писалась для російського політика, чиновника, реформатора, бо Лариса Буракова — російська громадянка. Мудрий читач розуміє: те, що сам Саакашвілі не брав хабарів і не дозволяв їх брати іншим, було однією з гарантій реформування країни, а те, що Путін будує собі золоті палаци, є гальмом для змін. Якщо Ющенко тільки говорив про необхідність омолодження влади, то в уряді Саакашвілі середній вік міністрів — тридцять років. Наприклад, людині, яка придумала будинки юстиції, Григолові Вашадзе, близько тридцяти, а прийшов він у владу у двадцятип’ятирічному віці. В Україні є такі люди. Їм тільки потрібно відкрити кватирку можливостей. Натомість бачимо владу геронтократів, які очолили всі гілки влади й неспроможні здійснювати реформи хоча б через свій вік.

— Останні новини з Тбілісі нагадують повідомлення з війни: нова влада проводить тотальні арешти членів команди Саакашвілі. Чи є підстави для оптимізму в такій ситуації?

— Ламання всього, що було зроблено за Саакашвілі, є ламанням самого суспільства. Те, що робить нова влада, змусить громадян більш тверезо поглянути на тих, кого обрали. Можливо, побачать, що зробили помилку, й зупиняться в цьому самознищенні. Ми ж нічого не досягли, тому й буксуємо. Нам потрібно витягати себе з цього болота й кудись рухатися. Хоче суспільство, умовно кажучи, жити в союзі з Казахстаном, Білоруссю й Росією — спробуймо. Хоче жити як чехи, поляки й литовці — спробуймо так. Але не можна водночас хотіти і того, й іншого. Це означає — не йти нікуди.