«Люди у Криму дають зрозуміти: Україно, ми тебе чекаємо!»

Найпершим з українських журналістів, якого на вимогу України і світової спільноти нещодавно звільнили з російського полону, був колишній ведучий на телеканалі «АТР», кореспондент газети «Авдет», він же — викладач, політолог, правозахисник, перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял. Три роки тому, на початку вересня 2021-го, окупаційна влада Криму безпідставно звинуватила його, батька чотирьох неповнолітніх дітей, у диверсії (начебто разом із двоюрідними братами Ахтемовими підірвали газогін неподалік Сімферополя). І засудила до 17 років ув’язнення у колонії суворого режиму. У жовтні 2023 року Нарімана етапували для відбуття покарання у сибір, у колонію міста мінусинська (красноярський край рф). Сьогодні цей український патріот вже в Україні, у колі своєї сім'ї. За кілька років до початку російсько-української війни ми на сторінках «ВЗ» розмовляли із цим молодим політиком про утвердження кримських татар на їхній історичній батьківщині, про те, що своє майбутнє бачать лише у складі незалежної України. Як змінилися погляди Нарімана Джеляла тепер, коли його співвітчизників у Криму репресують внуки радянських карателів? Про це та інше — у розмові із політиком-журналістом.

Взірцем для мене були хлопці з Майдану

— Після трьох років неволі ви вже сповна відчули призабу­тий смак свободи, насолодили­ся нею?

— Майже так. Це щастя відбуло­ся завдяки власній державі, яка не забула про цивільних ув’язнених, заручників кремля. Я зміг повер­нутися на волю і завдяки своїм рід­ним, першою чергою — завдяки дружині Левізі, яка разом з дітьми і друзями багато зробили для мого визволення. Пробув там не 17 ро­ків, а майже три роки. Але і цього було достатньо, щоб зрозуміти, що таке російська в’язниця…

Адаптуюся до вільного життя. Маю проблеми зі здоров’ям, але вони не настільки критичні, як у ба­гатьох інших політв'язнів. Турбу­ють зуби, варикоз на ногах, грижа у хребті.

Намагаюся зрозуміти, чим конкретно варто мені займати­ся на волі. Продовжую виконувати обов’язки першого заступника го­лови Меджлісу, займаюся справа­ми інших цивільних заручників…

— Вашого арешту, ув’язнення можна було сподіватися. Ви — відверто український політик, один із лідерів кримськотатар­ського руху. Чому не покину­ли разом із сім'єю півострів ще у лютому 2014 року, коли Крим наводнили «зелені чоловічки»?

— Можливо, дало себе знати ви­ховання. Мій внутрішній стан підка­зував, що слід робити саме так, ді­яти у такому напрямі… Для мене взірцем стали хлопці, які у 2013−2014 роках були на Майдані, які, попри небезпеку, рухалися вперед. Гинули, але намагалися досягти своєї мети. Для мене вони є справ­жніми героями.

Коли вирішив із сім'єю залиша­тися у Криму, дружина мене підтри­мала. Усвідомлював загрози для себе, коли у 2021 році їхав до Киє­ва на «Кримську платформу». Знав, що після повернення додому мене можуть чекати великі неприємнос­ті. Згодом у листах до дружини на­писав: якщо не тоді, то згодом, піс­ля повномасштабного вторгнення росії в Україну, все одно опинився б у в’язниці, бо не мирився б із сва­віллям окупаційної влади. Я би від­мовився від мобілізації в російську армію, виступав би проти війни. Знаю одного такого — свого ровес­ника Максима із Севастополя, який протестував у своїх дописах проти війни, і через це був засуджений.

В’язниця на моїй долі була на­писана. Події розвивалися таким чином, що людина, яка відчуває відповідальність перед родиною, перед власним народом, не могла вчинити інакше. Вважав правиль­ним зробити так, як зробив.

Зараз ми живемо у Києві не тому, що це наш вибір. Коли мене обмінювали, у в’язниці краснояр­ського краю попередили: не думай повертатися у Крим — тобі дорога туди закрита.

Забороняли дивитися навіть на небо

— Міжнародні інституції вва­жали ваше ув’язнення політичною розправою. Як до політв'язня ставилися адміністрація, персонал російської колонії?

— Через певну публічність моєї особи ставлення до мене було більш-менш таким, яке мож­на було витримати. Але до інших політв'язнів воно було іншим. Мої друзі Асан і Азіз Ахтемови, які ра­зом зі мною проходили в одній кри­мінальній справі, у перший же день затримання у підвалах фсб зазнали тортур. Їх били, катували електрич­ним струмом, погрожували вби­ти, обіцяли розправитися із сім'єю. Жахливі речі відбувалися також з Ельдаром Одамановим і Шевкетом Усеїновим — і вони зазнали тортур.

Я зазнав психологічних ме­тодів впливу. Була гра у погано­го і доброго поліцейського, погро­зи тортур. Пригадую ці божевільні очі людини у масці, яка сидить на­впроти тебе і каже: «Якщо зараз не погоджуєшся, ми повертаємося у підвал і до тебе будемо застосову­вати інші методи. Які саме — ти ро­зумієш…»

У в’язниці було різне ставлен­ня. Інколи — байдуже, інколи ціка­вилися: а що? чому? Часом прояв­ляли повагу, коли розуміли, за що саме ти сидиш. Було і вороже став­лення. Наприклад, у СІЗО № 2 у Сім­ферополі (найгірше місце з усіх, де я перебував за ці три роки). Тут си­діли люди, яких затримували ніби­то за тероризм, шпигунство, дивер­сії, екстремізм. Від самого початку, коли ми вп’ятьох з друзями туди приїхали, нас побили, принижува­ли. Коли обшукували інших, мене протягом двох годин змушували си­діти навприсядки, тримаючи руки догори. При цьому постійно підхо­дили і завдавали відчутних ударів.

Побачивши мою зачіску, схожу на козацького оселедця, тюрем­ники казали: «А-а-а, ти хохляцько­го чуба собі залишив! Будемо наго­ло голити!».

Протягом пів року перебуван­ня у цьому ізоляторі ми пересу­валися нагинаючись і високо три­маючи руки за спиною. Не можна було піднімати очей і дивитися на цих, пробачте на слові, придурків. Лише окремих із наглядачів можна було назвати нормальними людь­ми. Більшість, переважно моло­дих, пишалася тим, як знущають­ся з в’язнів.

Пересувалися завжди бігом. Часом не бачиш, куди рухаєшся, тому плечима б'єшся об двері, сті­ни. Зі мною сидів свідок Єгови, чо­ловік років п’ятдесяти, — спокійна людина. Стояв у камері і дивився на небо. А до нього кричали, його ображали — мовляв, хто тобі давав право дивитися у вікно?

В’язнів змушували співати ро­сійський гімн. Якщо не співав — били…

З нами проводили так звані «ви­ховні бесіди». Стоїш, пробачте на слові, раком, руки за спиною, під­няті вгору. Підходить наглядач і руки піднімає ще вище, щоб тобі було ще більш боляче у суглобах, максимально незручно. При цьо­му цей тип розповідає, як гарно до нас тут ставляться, які комфортні у нас умови і що їжа у нас нормаль­на. Запитує, чому ми такі неслух­няні, якщо вони створили нам такі гарні умови. Мій друг Асан не ви­тримував знущань, щось казав у відповідь, і його заводили у примі­щення, де немає камер відеоспос­тереження, били кийками, засто­совували електрошокер.

Коли ти не приймаєш тюрем­них законів і починаєш боротися — скаржитися, тебе ламають: кар­цером, штрафним ізолятором, об­меженням у певних правах. Напри­клад, у можливості щось купити, отримувати листи, продукти, теле­фонувати…

Дітей змалку вчили, хто друг, а хто — ворог

— Чи не пробували росій­ські спецслужби вас «купити» в обмін на свободу, схилити до співпраці? Наприклад, щоб ви «розкаялися», сказали щось проти України?

— Політичної зради мені не про­понували. Розуміли, що зі мною таке не вийде. Одного разу запи­тали, чи не хочу поїхати на війну, як вони кажуть — на сво («спеці­альна воєнна операція» — так у ро­сії назвали війну проти України. — І. Ф.). Це здивувало. Мені припи­сали «диверсію», а таких людей на війну не запрошують, навіть якщо б вони хотіли. Як дізнався згодом, деяким іншим політв'язням теж пропонували піти на сво. Можли­во, це було політичною провокаці­єю. Спецслужби нас знімали б, ви­магали б щось сказати на камеру — як робили це з нашими хлопця­ми, які нібито воюють на боці ро­сії в «українських збройних фор­муваннях» і які буцімто кажуть про свій свідомий вибір. А ще адміні­страція тюрми пропонувала «сту­кати» на інших в’язнів. Я відмовив­ся, і від мене відчепилися.

— Коли потрапили у колонію, чи не відвернулися від вас, ва­шої сім'ї друзі, знайомі, сусіди? Чи хтось допомагав вашій дру­жині Левізі і дітям?

— У нас виявилися справжні, принципові, сміливі друзі. Бага­то людей, знайомих і незнайомих, приїжджали до нас, передавали різну допомогу. Дружина розпові­дає, що двері нашого будинку май­же ніколи не зачинялися — постійно хтось навідувався. А у мусульман­ські свята з ранку до вечора люди приїжджали бодай привітатися, щось передати. Через це деяких наших друзів співробітники фсб чи поліції викликали на бесіду і запи­тували: чому ви так часто їздите до цієї сім'ї? Погрожували їм і натяка­ли, що не треба нас підтримувати. Але люди не злякалися. Дехто — біз­несмени, інші вразливі перед вла­дою люди — розуміли, що можуть зазнати репресій, але все одно під­тримували нас. Молю Бога, щоб він повернув їм у рази більше від того, чим допомогли вони нам.

У Криму є справжні патріоти, які люблять Україну. Через допомо­гу мені вони проявляли цю любов, свою громадянську позицію. Бо я для них є уособленням боротьби за повернення України у Крим, за відновлення цілісності нашої дер­жави. Ці люди звертаються, щоб я цю боротьбу продовжував. У них зберігається надія на те, що Укра­їнська держава докладе всіх зусиль для повернення кримської зем­лі і кримськотатарського народу у лоно нашої Батьківщини.

— Для дітей ваша тривала від­сутність була великою травмою. Як своїх рідних ви вчили трима­тися, бути сильними? Що ради­ли їм?

— Я звертався до своїх дітей на­віть із в’язниці. Вчив їх покладати­ся на Бога. При цьому не сидіти склавши руки. У цьому питанні ве­лика заслуга моєї дружини. Саме вона була поряд з дітьми усі ці три роки, виховувала їх. Витримувала весь тягар морального тиску, по­бутових проблем. Була моїм со­ратником. Левіза була активіст­кою національного руху, а в останні роки більше займалася сімейними справами. Ми з нею своїх дітей ви­ховували на цінностях справедли­вості, свободи, людської гіднос­ті. І мої діти їх засвоювали. Разом з дружиною я казав дітям, що ро­сія — це ворог, який захопив нашу землю. Казав, що наша держа­ва — Україна, що наш прапор — си­ньо-жовтий. Ми намагалися при­щепити своїм дітям любов до своєї рідної мови, кримськотатарської. Я часто їздив у Київ і привозив дітям книжки українською мовою. Протя­гом десяти років окупації мої діти були позбавлені можливості вчити­ся українською мовою, спілкувати­ся нею, тож зараз у Києві надолу­жують прогаяне.

Моя дружина докладала багато зусиль, щоб вберегти наших дітей від впливу російської пропаганди. Наші діти не ходили на пропаган­дистські заходи у школі, щоб бути захищеними від впливу того пога­ного, що відбувається в окуповано­му Криму.

Поступки не зупинять росію!

— У неволі був час для осмис­лення багатьох речей. Як вам, політологу, у російському міну­синську бачилися нинішня війна, геополітична ситуація у сві­ті? Хто що має зробити, щоб у світі запанувало право, а не сва­вілля диктаторів?

— Світова історія, зокрема істо­рія нацистської Німеччини, сучас­ної росії, довела: ніколи не можна йти на поступки агресору. Взагалі не можна! Це заборонено! Йшли на поступки росії у конфлікті з Грузією, під час сирійської кризи, під час ни­нішніх подій в Україні - а росія хоче отримати ще більше. Вона ще біль­ше агресує! Єдиний шлях зупинити це свавілля, беззаконня, нехтуван­ня міжнародним правом — пере­могти росію.

— Що треба зробити військо­во-політичному керівництву України, всьому нашому сус­пільству, щоб наблизити Пере­могу?

— Ми робимо все правильно. Але треба це «правильно» робити біль­ше, швидше і потужніше. Ми боре­мося із корупцією — треба робити це швидше і потужніше. Ми допомага­ємо нашим військовим — треба ро­бити це більше. Треба більше кон­солідуватися, робити сміливі речі щодо ведення військових дій. Є пев­ні помилки, але, першою чергою, вони викликані чи то нерозумінням, чи то нездатністю пришвидшити ре­форми, відсутністю розуміння, що це неминуче треба зробити. Тре­ба діяти більш сміливо — і щодо де­окупації Криму, і щодо ухвалення ін­ших рішень. Ще нас міцно тримають минуле, стереотипи, старе бачення того, що і як має бути. Треба позбу­ватися цих комплексів.

Це стосується не тільки України. Світові потрібен був час, щоб при­йти до розуміння, що треба всіляко підтримувати Україну. Зараз наше керівництво веде переговори про право застосовувати по ворожій те­риторії західну далекобійну зброю для припинення бомбардувань України. Світові партнери повинні зро­зуміти: іншого шляху немає. росія не залишає нам іншого вибору.

— Час від часу росія підкидає Україні умови для припинен­ня війни, серед них — назавжди забути про Крим і Донбас. Як сприймаєте такий рецепт «за­мирення»?

— За цим криється бажання ро­сії закріпити свій контроль над оку­пованими українськими територі­ями. Із 2014-го по 2022 рік Крим і так був під контролем рф. Але це не зупинило путіна, він розпо­чав велику війну. Наївно думати, що путін схаменеться, якщо йому віддати Крим. Зрештою, це було б зрадою держави своїх грома­дян, які залишилися в окупації не з власної вини. Такі домовленості з агресором були б визнанням того, що ми зраджуємо своїх громадян і погоджуємося на втрату своєї те­риторії. Та навіть «технічно» це не принесе миру в Україну. путін не зупиниться!

— Чи існує у Криму рух опору російським окупантам?

— Існує. Він часто непомітний, та й у деяких випадках має бути та­ким, бо йде полювання на тих, хто пов’язаний з Україною. Цей рух має політичний, економічний, вій­ськовий, культурний виміри. У Кри­му є люди, які працюють на Україну у підпіллі. Поставте собі питання: звідки наша розвідка бере інфор­мацію про розташування окупацій­них військ? Наші патріотичні гро­мадяни у Криму фотографують ці об'єкти і передають інформацію куди треба.

Буває і завуальована підтрим­ка. Нещодавно вийшов музичний відеокліп: людина грає на форте­піано. Якщо придивитися до ньо­го зблизька, можна побачити, що написано на ньому: УКРАЇНА. Ось вам символічний культурний спро­тив. Люди у Криму дають зрозумі­ти: Україно, ми тебе чекаємо!