«У Бахмуті росіяни влаштували пекло: від вибухів на цвинтарях з-під землі зривалися труни»
Журналіст «ВЗ» поспілкувалася з вимушеною переселенкою із Донеччини Лідією Кліус, яка мешкає в гуртожитку на Золочівщині
Станом на серпень 2024 року у Львівській області офіційно зареєстровано понад 210 тисяч вимушених переселенців, з них 133 тисячі жінок, 54 тисячі неповнолітніх дітей та майже 10 тисяч людей з інвалідністю. За інформацією Львівської ОВА, за три роки для ВПО облаштували понад дев’ять тисяч місць, переважно у старих студентських гуртожитках, які ремонтували за бюджетні кошти та гранти міжнародних донорів.
74-річна бахмутянка Лідія Кліус знайшла прихисток у гуртожитку для ВПО в селі Білий Камінь Золочівського району Львівщини. Гуртожиток облаштували з триповерхової будівлі колишньої лікарні. На першому поверсі працює поліклініка, на другому та третьому — гуртожиток для ВПО.
«У Львові вперше в житті побачила, як виглядає Європа»
Старенька часто навідується до Винників за продуктами з гуманітарної допомоги, бо коштів, які виплачують для ВПО, на прожиття не вистачає. З жінкою я зустрілася у Львові, аби дізнатися про враження корінної жительки Донеччини про місто Лева…
«Восени 2022 року я приїхала з Бахмуту до Львова і вперше в житті побачила, як виглядає Європа», — каже жінка. Я об'їздила майже весь радянський союз, але ніколи не була у Києві та Львові. Казала собі, що завжди встигну. Такого красивого міста, як Львів ніде не бачила. Будинки гарні, доглянуті, як в кадрах історичних кінофільмів. Немає двох однакових будинків, двох однакових балконів. Львів'яни виховані люди, культурні, з хорошими манерами. На площі Митній є монумент біля фонтанів. У Бахмуті такому монументу давно поламали б пальці…".
Пригадує, як деякі львів'яни робили їй зауваження: «Говоріть українською». Зараз жінка удосконалює свої знання української мови, має тут місцевих подруг.
«У Бахмуті працювала в мерії інспектором державних доходів, — продовжує розмову Лідія Іванівна. — Одного разу хтось з чиновників висловився про бандерівців, які є страшними людьми та вбивають неугодних. Стала на захист бандерівців. Сказала, чи бандерівці просто захищали свою землю. Мені тоді сказали, що з такими думками у міській раді працювати не можна. Але не звільнили, Одного разу мені вибили в квартирі вікна, бо на виборах агітувала за Ющенка».
«У Бахмуті ніхто б не повернув забуту в громадському транспорті сумку»
Найбільш позитивні враження про емпатію львів'ян Лідія Кліус отримала після випадку, коли у 16-му автобусі забула дамську сумку. Їхала з Винників з рюкзаком з продуктами, його взяла, коли виходила з автобуса, а сумку з документами та грошима залишила на кріслі. «Це були мої останні гроші», — згадує моя співрозмовниця.
Розгубилася, не сподівалася, що в той день отримає свою сумку. Жінка пригадує, що на зупинці громадського транспорту забігла у найближчий квітковий павільйон, продавці порадили дочекатися наступного автобуса, аби водій зателефонував напарнику попереднього рейсу і попередив про залишену сумку. Так і трапилося. На кінцевій зупинці біля Головного залізничного вокзалу стареньку чекав водій 16-го автобуса Володимир Федак та особисто вручив сумку.
Це не перший випадок, коли бахмутянці повертають речі. Коли приїхала до Львова, в пункті незламності у неї вкрали телефон. За кілька годин поліцейські знайшли крадія.
«У Бахмуті ніхто б не розшукав вкрадений телефон і не повернув сумку», — ділитися враженнями Лідія Іванівна. — У Львові все повернули та підтримали в складну годину. Вдячна львів'янам".
«Людей ховали у дворах будинків»
Запитую свою співрозмовницю про життя в окупованому Бахмуті. Каже, це було пекло — рашисти зрівняли славне місто на сході із землею. «Виїхала лише у вересні 2022 року. — каже. — Обстріли міста були жахливі, ніколи не бачила такої жорстокості. Від обстрілів та переляку досі затинаюся… Від вибухів вилітали вікна, двері, а я у розпачі кричала: „Що ви робите?“. Не могла бути у підвалі, бо в помешканні доглядала лежачу маму. В той час наш дім вже був понищений, сусідів не було — виїхали.
Від потужних вибухів на цвинтарях з-під землі зривалися та літали труни. Рашисти стріляли ракетами також по цвинтарях, знищували все живе і не живе. Людей ховали у дворах будинків».
Лідія Кліус каже, що коли місто було повністю без газу, тепла, води та світла, до них на свій страх та ризик приїжджали волонтери. Привозили людям воду та елементарні харчі. В одні руки давали по шість буханок хліба. Це був хліб з бахмутського хлібозаводу, який релокувалися до Полтави.
На евакуації людей старшого віку з окупованого та вщент зруйнованого міста наполягали волонтери. Коли померла мам, Лідію Кліус вивезли до Покровська, звідти вона вирушила евакуаційним потягом до Дніпра, а потім до Львова. Кілька місяців жила в прихистку на вулиці Дорошенка. Умови там були скромні. В одній кімнаті - багато ліжкомісць. «У ряди стояли ліжка, тут жило багато людей — таких переселенців, як я, — наголошує Лідія Кліус. — Годували нас добре. На сніданок — кава, чай з шоколадом. Обід привозили волонтери — це м’ясне, картоплю, салати».
