«Мамо, щоб ви не переживали, не плакали — я повинен бути ТАМ…»

У двадцять третій день травня, коли Україна відзначає День Героїв, у пам‘ять про одного з них — офіцера ЗСУ, кавалера ордена Богдана Хмельницького III ступеня Тараса Березюка — у Сихівському мікрорайоні Львова, на вул. Трильовського, де мешкав воїн, відкрили вражаючого розміру і сили мурал. Модерний вуличний художник Олександр Приймак (творчий псевдонім Sasha Pes) на настінному полотні площею 150 кв. м зобразив життєрадісну молоду людину з військовим наплічником на фоні пшеничного поля. Ніби іде у далеку дорогу і передає всім нам привіт. В основі цього колажу робота японського фотографа Ендо Хірокі з газети «Асахі Сімбун». Світлину на першу шпальту свого видання іноземець зробив майже два з половиною роки тому під одним із військкоматів у Львові, куди у перші дні великої війни стікалися потоки добровольців, які спішили захищати Україну. Як великий українолюб, Тарас Березюк був серед них. За іронією долі, смертю хоробрих поліг він у день народження нашої держави, 24 серпня…

Тарас Березюк (фронтовий позивний «Сихівський») понад усе любив овіяне легендами родинне село Під'ярків на Перемишлянщині. Був у захваті від своїх вихованців із Львівського фахового коледжу харчової і переробної промисловості, яким викладав історію та соціологію і яких навчав життя. Фанатів від футболу улюблених «Карпат», входив у групу підтримки іменитого клубу. Будучи командиром артилерійського взводу, завжди стояв пліч-о-пліч зі своїми побратимами-артилеристами із 24-ої окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Про цю багатогранну, всеосяжну любов Героя згадує нам нині його мати — Марія Семенівна…

«Ви — моя Україна!»

— Тарас був дуже простою, скромною, чутливою людиною у ставленні до всіх. Найбільше відчував мене. Так сталося, що через складне матеріальне становище я змушена була поїхати працювати за кордон. Треба було заробити грошей, щоб поставити на ноги обох синів-школярів. Рада, що вони виросли гідними людьми, але розставання зі мною Тарас сприймав болісно. Казав: мама повинна бути біля дітей…

Всіма силами я намагалася полегшити нашу розлуку: на зв’язку із синами була кожного дня, як тільки з’являлася можливість, іноді щомісяця, приїжджала до них, щоб не відчували себе покинутими, самотніми. Тарас це дуже цінував. Пригадую, коли випадали новорічні, релігійні свята чи мій день народження, він з другим моїм сином Олегом бралися допомагати на кухні. Казали: «Мамо, Ви не мучтеся — ми самі все приготуємо!»
Його повага до мене були безмірними. Пригадую, в останній його земний день надіслала Тарасові невеличке святкове привітання: «Із Днем Незалежності, синочку!» А він відписав: «Дякую, мамочко! Дуже сильно люблю Вас! Ви — моя Україна! Дякую Вам за все!»

Тарас любив усіх. Як тільки випадала вільна хвилина, навідувався у дорогий його серцю Під'ярків — наводив порядки на подвір'ї, косив, фарбував вікна. Коли приїхав у відпустку в останнє своє літо, взявся підмальовувати газові труби, браму. Ходив на могилу діда, поставив там лавку. Завжди мав багато планів і завжди їх виконував.

Якось моя подруга згадувала: «Перед Святвечором прийшли ми на цвинтар провідати рідних. Уже пізно, темніє. Дивимося, хтось між могилами ходить. А то твій Тарасик побіг запалити свічку біля пам’ятника повстанцям…»

Тарас любив усіх, а всі - його. Коли Під'ярків відзначав 650-річчя, виступив на цьому святі із потужною промовою.

Два роки тому, 24 лютого, зранку я подзвонила Тарасові: сину, розпочалася війна. Він спочатку не повірив. А потім швидко зібрався, побіг на роботу залагоджувати свої справи. А о 12 годині приїхав до мене у Під'ярків попрощатися. Посиділи, поговорили. Зготувала йому вареників, про які попросив. І вже зібрався їхати до Львова, ішов добровольцем на фронт. Я запитала: «Синочку, ти добре подумав?» А він: «Так! Я повинен бути ТАМ». І додає: «Мамо, ви щоб не переживали. Я знаю, на що підписуюся. Я повинен захищати свою державу. Ви маєте бути дуже сильною жінкою, не плакати…» Ніби готував мене до чогось.

«Зробив із нас патріотів…»

Минає ось уже 21-ий місяць від часу загибелі мого Тараса. Кожного тижня буваю на Марсовому полі і бачу, що на могилу до сина досі приходять дуже багато його колишніх учнів, як хлопців, так і дівчат. Всі мені дякують за Тараса. Кажуть: «Ото була людина! Тарас Зіновійович виховував нас не тільки як фахівців, а і як громадян. Навчав азів життя. Він зробив з нас патріотів». Багато Тарасових вихованців нині на фронті, двоє з них загинули…

Мій син дуже дбав про своїх студентів. Розмовляв з ними на різні теми, не тільки навчальні. Друг Тараса Дмитро Сколоздра, теж викладач-історик і теж воїн-артилерист, якось пригадував той період, коли працювали із сином: «Дзвінок у коледжі на перерву. У всіх аудиторіях відчиняються двері, всі діти вже на коридорі. А у класі Тараса Зіновійовича ще 10−15 хвилин триває розмова. По її закінченні студенти спокійно виходять з класу, ніхто нікуди не спішить…»

Тарас надзвичайно любив свою професію історика. Бувало, іноді приходить чимсь роздратований і каже: «Мамо, я залишу ту роботу — бо що то за така зарплата для чоловіка?» А потім за якийсь час: «Та де ж я можу тих діточок залишити? Вони — моє життя!»

«ТАКОГО командира вже не будемо мати ніколи…»

Про те, як мій син цінував своїх побратимів, можна судити хоча би по останньому дню його життя. Після доукомплектування Тарас зі своїм підрозділом перебиралися на нове місце, на Херсонщину. На залізничній станції у Дніпропетровській області завантажували бойову техніку, особовий склад. Чомусь виникла затримка із подачею локомотива. Колеги-офіцери запропонували Тарасу поїхати з ними до нового місця служби раніше, на машині. Але він відмовився, сказав, що залишиться разом зі своїми хлопцями. А незабаром в їхнє розташування прилетіли російські «іскандери»…

Тарас був дуже доступним при спілкуванні з воїнами. Знаю, що він тісно дружив з легендарним тезком зі Стрия Тарасом Бобаничем («Хамером») — відзначали разом день народження, приїжджали в гості до нас на свята, колядували разом. Багато хто з бійців жартував: «О, як ті два „селяни“ зустрінуться, то вічно про своє село розмовляють…»

Під час похорону Тараса до мене підходили його побратими зі словами: «Мамо, ми вам дуже дякуємо за Вашого сина — ТАКОГО командира вже не будемо мати ніколи…» Цього року у День Матері зі мною теж зустрілися його хлопці, подарували квіти, привезли прапор з автографами бійців Тарасового взводу. Один хлопчина у камуфляжі сказав: «Загинув Тарас — і ми осиротіли…» Я зворушена тим, що коли бойові друзі мого сина отримують фронтову відпустку, то обов‘язково приходять на цвинтар вклонитися Тарасові…

На завершення Марія Березюк говорить про те, що її зараз дуже болить:

— Знаю багатьох синових побратимів. Достойні люди, майже всі - з вищою освітою, дуже розумні, разом із Тарасом ходили на футбол. Багато з них, як і він, уже лежать на Личаківському цвинтарі. Переживаю, щоб це не було марно, щоб ми не втратили України. Будемо надіятися, що Бог буде з нами, допоможе нам…