«Витягнула себе зі зросійщеного середовища…»

Мирослава Фецич — уродженка Дніпра. Вісім років жила у столиці, займалась відкриттям фотостудій у різних містах України. Два роки живе у Львові. Знайшла тут своє кохання. Чоловік Мирослави — хірург-онколог. Коли почалась велика війна, Мирослава започаткувала цікавий проєкт: разом з командою однодумців досліджує українські автентичні ремесла. Мандрує Україною. Про ці подорожі розповідає на своєму YouTube-каналі «Pro remeslo». Цього року планує відкрити галерею автентичних українських ремесел «ҐAVA».

Журналістка «ВЗ» зустрілася з Мирославою Фецич в одній із львівських кав’ярень. Блогер­ка розповіла, як зробила вибір на ко­ристь української ідентичності і як шука­ла шлях до себе…

Я навчалася у Дніпропетровському університеті імені Альфреда Нобеля. За освітою — політолог, — розповідає. — По­чала працювати у цьому напрямі, але у певний момент розчарувалася. Бабця завжди казала: «Честь і здоров’я маєш берегти змолоду». Деякий час працю­вала помічником народного депута­та, помічником політтехнолога, а також на виборах. Коли побачила усю «кухню» зсередини, настало повне розчаруван­ня.

Почала шукати себе… Мені подару­вали фотоапарат, і я захопилася фото­графією. Фотографувала у модельних агенціях професійних моделей. Разом із партнером відкрила у Києві фотостудію.

— Як потрапили до Львова?

— За місяць до великої війни відкрила фотостудію у Львові. Приїжджала сюди у відрядження. Раніше була у Львові де­кілька разів. Відчула різницю менталіте­тів: темп життя та швидкість вирішен­ня питань. Київ — швидке місто, після якого Львів мені здався надто повіль­ним. Неділя зазвичай була моїм робо­чим днем, звикла працювати 24/7. У Львові це день відпочинку та тиші. Мене це дратувало. Але мій чоловік зако­хав мене у Львів! Завдяки йому я поча­ла акцентувати увагу на прекрасних ре­чах: на українській мові та мистецтві. У Львові відбувається багато культурних подій: виставки митців, лекції мисте­цтвознавців, у театрах показують виста­ви українських режисерів… Чоловік за­хоплюється архітектурою Львова. Коли гуляємо містом, звертає мою увагу на чарівні фасади будинків, на старовин­ну бруківку. Ми з чоловіком розбиваємо міфи про галичан та «східняків», кажемо, що об’єднали схід і захід України!

— Ви з початком великої війни пе­рейшли з російської на українську мову. Не усе ваше оточення у Дніпрі сприйняло це…

— Коли ми з родиною два роки жили у невеликому селищі на Дніпропетров­щині, я ходила до україномовної школи. Розмовляла лише українською. У 2003 році батьки переїхали у Дніпро. Захо­джу у клас — усі діти розмовляють ро­сійською. Вони почали з мене насмі­хатися: «Селючка! Почему не говоришь по-русски?». Я ніби була якоюсь друго­сортною. Щоб не бути білою вороною, почала швидко вчити російську.

Дізналася, що мамин рід — із заходуУкраїни, рід тата — з Дніпропетровської області. Але мій прадід, дід і тато завжди говорили українською! Це була принци­пова позиція. Совєти забрали у прадіда все… Родина була заможною. І з цього часу з’явилася внутрішня ненависть, яка передавалася з покоління у покоління.

Велика війна стала для мене черво­ною лінією… І я принципово перейшла на українську мову. Видалила всю ро­сійську і російськомовну музику. У Льво­ві, звісно, легше перейти на українську. Дніпряни ближче до росії. Так історично склалося, на жаль, на нас було більше впливу російської культури, усього ро­сійського! Я росла на російських серіа­лах, на російській музиці. Українські ар­тисти теж співали російською…

Коли переходила на українську, вжи­вала багато росіянізмів, неправильно вимовляла слова, мені потрібен був час. Мене підтримувало україномовне ото­чення: обережно виправляли, підказу­вали.

— Це був вибір на користь україн­ської ідентичності…

— Так. Щохвилини у своєму житті лю­дина робить вибір. Відповісти україн­ською мовою чи російською? Послухати російську музику чи відкрити російський YouTube-канал? Я свій вибір зробила. Багато від чого довелося відмовитися, «відірвати з м’ясом». Боляче, що так пізно. Через це пройде кожен українець — це лише питання часу.

— Ви створили YouTube-канал, до­сліджуєте українські автентичні ре­месла. Як виникла така ідея?

— Мій майбутній чоловік приїхав за мною у Київ, сказав: «Збирай свої речі, їдемо додому, у Львів» (усміхається. — Авт.).

Коли жила ще у Києві, була ідея — від­крити кав’ярню в етностилі. Перед пе­реїздом до Львова я поїхала до друзів у Варшаву та Краків. І побачила, що у не­великих польських крамничках прода­вали сувеніри, на яких було написано, що вони українські. Але це був жах… Там навіть якісь матрьошки були… Неякісні магнітики, брелочки — ширвжиток.

Тоді вирішила: буду знаходити тала­новитих ремісників, митців і популяри­зувати їхні вироби, які покажуть справ­жню культуру України. Покажуть нашу багатогранність. Почала мандрувати Україною, заїжджала у маленькі містеч­ка та села. Відвідувала місцеві ринки. Запитувала, чи є у них талановиті май­стри, що вони створюють? І все більше занурювалася в українські автентичні ремесла, побачила, як багато талано­витих ремісників. Але вони за межі своїх сіл не виїжджають. У деяких селах немає зв’язку, Інтернету. Вирішила створити творчу платформу — «ҐAVA» і допомага­ти їм реалізовувати їхні вироби. І тим са­мим популяризувати українську народ­ну творчість.

— У вас був цікавий сюжет про ви­шивальницю Марію Зарембську з Тернопільщини. Вона створила уні­кальні вишиті сорочки. Розкажіть про свої враження від цієї поїздки.

— Вона з дев’яти років почала виши­вати, навчила її мама. Вона каже: «Я не вмію ні прибирати, ні готувати. У мене було чотири чоловіки, я жодного разу ні­чого їм не приготувала. Лише вишивала сорочки». Марія їздила по світу з вели­кою колекцією українських вишиванок. Частину вишиванок знаходила на сміт­никах. Якщо сорочка була знищена, від­новлювала візерунок, інші сорочки — реставрувала.

Мер французької Тулузи пропону­вав їй громадянство. Вона відмовилась. Майстриня вміла закохувати у себе сво­їм талантом. Камера не передає яскра­вих візерунків на її вишиванках… До пані Марії приходили від януковича, пропо­нували великі гроші за вишиванку, вона відмовила. Леонід Кравчук виділив їй у Києві приміщення, де усі її вишиванки зберігаються. Це центр міста, але напів­підвальне приміщення. На жаль, воно у поганому стані. Вона заощаджує кошти, щоб зробити там капітальний ремонт.

— Пані Марія казала, що вже не ви­шиває, їй важко це робити, очі бо­лять. Чи продає вона свої роботи?

— Не продає. Це її принципова пози­ція. Можна тільки прийти у її музей і по­дивитися на її роботи. Вона залишить свою колекцію у спадок Києву. Пані Ма­рія розповідала, якщо хтось приходив і дуже просив вишиванку на весілля або на хрестини, дарувала.

— А ще ви робили цікавий сюжет з Глинян, що на Львівщині, де май­стрині виготовляють килими, гуцуль­ські ліжники…

— Я раніше думала, що у 90-ті рр. ки­лими на стіну вішали для того, щоб те­пло зберігати. Щоб не йшов холод від стіни. Коли заглибилась у тему кили­марства, зрозуміла, що килими вішали на стіну як картини. Килими, які створю­ють у Глинянах, це ручна робота, старо­винні технології. Майстрині беруть, на­приклад, картини наших українських художників і переносять їх на полотна килимів.

— Хто купує глинянські килими?

— Найбільший попит на глинянські ки­лими на ринку Польщі. Поляки високо цінують майстерність українських ткаль. Пані Зеновія Шульга (мисткиня, яка від­роджує глинянське килимарство) та Флейчук Марія (засновниця школи ки­лимарства) у Глинянах створили школу-майстерню глинянського візерункового текстилю. Ткацтва та килимарства на­вчають безкоштовно. Але після навчан­ня запрошують спробувати себе у цій професії та відпрацювати певний час безкоштовно за навчання.

— Цікава також тема, про яку роз­повідали на YouTube, гаварець­ка чорнодимлена кераміка. У чому її феномен?

— Ця кераміка — ручна робота від по­чатку до кінця! Гончар виготовляє гле­ки на гончарному крузі і ставить їх на поличку на три-чотири тижні, щоб висо­хли. З одного боку печі закладаються вироби, з іншого — дрова (це не будь-яка деревина, а якісні дрова, які висушу­ють за певною технологією). Майстер має 12 годин підкидати дрова у піч! Не може залишити піч ні на хвилину. Якщо відлучається, має когось залишити за­мість себе, щоб постійно тримати тем­пературу. Нагрівається піч до 1000 гра­дусів! Далі майстер засипає піч землею, щоб не було жодного отвору і не надхо­див всередину кисень. Так відбувається процес задимлення. Дим просочує ке­раміку, і вона набуває яскравого чорно­го кольору. Цю кераміку називають най­екологічнішою, бо не містить жодних хімічних домішок.

— Чи співпрацюєте ви з майстра­ми, які виготовляють, наприклад, жі­ночі прикраси? У вас оригінальні се­режки з пташками…

— У нашій команді є майстриня з Хер­сонської області. Вони з донькою вте­кли з окупованої території і зупинилися в Івано-Франківську. Вечорами вона по­чала в’язати гачком серветки, фартухи та створювати жіночі українські автен­тичні прикраси з бісеру: лемківські кри­зи, силянки, ґердани.

— У вас на руці цікаве татуювання, схоже на вишиванку…

— Це не вишиванка, це Громовиця, що означає захист. Я її зробила років з де­сять тому. В дитинстві випадково порі­зала руку. Хотіла приховати шрам. На Гуцульщині, якщо ви заходите у ста­рі приміщення, на стелі можна поба­чити дерев’яні балки, а на балках зо­бражені Громовиці. Тоді, років з десять тому, я робила це татуювання не з по­вним усвідомленням значення симво­лу. Але зараз я добре розумію його гли­бокий сенс. І тільки зараз можу сказати, що я повернулась додому. Я кажу не про місцевість, а про свій внутрішній стан. Я повернулася до себе. Витягнула себе зі зросійщеного середовища. Ментально в першу чергу. Бо зробила свій вибір.