Має чубчик — тому й гренадерка!

Очікуючи автобуса, помітив, як біля мене на ясен вихором приземлилася зграйка якихось надзвичайно жвавих птахів. Щебетали на всі заставки, видаючи звуки «Ци-трр, ци-трр, ци-тр-ри!», яких досі не чув. У пошуках корму обстежували кожну гілку і, знайшовши його, вправно розправлялися з насінинами. Але найбільше приваблювали ці пернаті своїми «ірокезами» — чубчиками на голові.

І звідки такі екзоти взялися у нас посе­ред зими? Заглянув в орнітологічні до­відники, і вони підказали, що бачив я синиць чубатих. А ще їх називають гре­надерками — бо надто вже їхні голови на­гадують головні убори елітних піхотинців ХVII-XVIII століть. Як на мене, у цих гре­надерок мало подібного зі звичайними жовтобокими синичками, більше вони схожі на папужок. Не так виглядають, не так співають. Тримаються не окремо, а «колективом»…

Виявляється, живуть чубаті синички зазвичай у хвойних лісах, у наших краях — у Карпатах. Харчуються взимку насінням дерев і бур‘янів, а влітку полюють на тих же жучків, гусениць, попелиць, павуків, за якими ганяються традиційні синички. Є, правда, у них одна особливість: з літа-осені роблять собі запаси на зиму. Упій­ману комашку засовують у лишайник на дереві, а щоб вона звідти не випала, об­мотують павутинками.

До речі, лишайником і знайде­ною шерстю гренадерки вистелю­ють свої гнізда, які починають будува­ти у кінці березня. Залюбки роблять свої оселі, самотужки видовбуючи їх у трухлявих деревах. А якщо кому лінь, за­ймають «квартири», що їх «збудували» дятли.