Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Під окупацією ми ніби «строк відмотали…»

Як жителі Херсона пережили дев’ять місяців російської інтервенції

Черга по гуманітарну допомогу на площі Свободи. Фото Ольги ЧИТАЙЛО
Черга по гуманітарну допомогу на площі Свободи. Фото Ольги ЧИТАЙЛО

Деокупований Херсон поступово повертається до мирного українського життя. І хоча тут ще не всюди відновили подачу води та електрики, ще не всюди можна купити харчів, херсонці, що дев’ять місяців прожили під російською окупацією, вже почали дихати на повні груди. У місті замайоріли синьо-жовті прапори. А 19 листопада до деокупованого міста прибув перший від початку повномасштабної війни пасажирський потяг із Києва.

Ним на свою малу батьківщину при­були жителі міста, які з початком війни виїхали з Херсона. Наша ко­лега, журналістка телепрограми «Факти» каналу ICTV Ольга Читайло проїхала цим потягом з Києва до Херсона, аби подиви­тися, як відновлюється місто після росій­ської окупації. Про свої враження від по­їздки розповіла «Високому Замку».

Росіяни залишили за собою катівні та свіжі могили

— На Херсонщині я вже вдруге, — роз­повідає Ольга. — Перша поїздка була у вересні. Тоді я поїхала у Високопілля, село Херсонської області, щойно звіль­нене від окупантів. Що мене тоді врази­ло — як їдеш на Херсонщину з напрямку Дніпра, бачиш суцільну випалену землю. Бо росіяни, відступаючи, знищували все за собою. Їдеш, а навкруги кілометрами тягнуться мертві села! Там нема людей, не залишилося жодної вцілілої хати.

Коли заїжджаєш у село, яке було дев’ять місяців під окупацією, бачиш дуже втомлених, виснажених людей, але вони радіють тобі, бо ти — українська журналістка. Вони дуже раді бачити все українське. Люди бачать український мі­крофон, самі підходять і починають гово­рити… Класичний почерк росіян: перше, що бачиш у деокупованому населено­му пункті, — катівню. Катівні влаштовува­ли або у лікарнях, або у школах, але були вони всюди. І друге, що ти бачиш, — свіжі могили убитих місцевих мешканців.

У Високопіллі ми зустріли жінку, в якої вбили сина і невістку. Досі не знає, за що їх убили. Того дня вони вийшли зранку з дому, аби привітати її з 85-річчям. Несли квіти. Вони жили через дорогу від неї. І в той момент під'їхали денеерівці й про­сто їх розстріляли. Так і лежали на землі з квітами в руках… І всюди, куди не при­їжджаєш на раніше окуповану територію, таких історій дуже багато.

Вокзал — єдине місце, де була електрика

Літній херсонець переписує корисні номери телефонів біля «Пункту Незламності».
Літній херсонець переписує корисні номери телефонів біля «Пункту Незламності».

Тоді, у Високопіллі, я подумала, що у будь-якому разі повернуся на Херсонщи­ну, коли її деокупують. І коли нарешті за­пустили перший потяг із Києва до звіль­неного Херсона, одразу поїхала туди. Від Миколаєва до Херсона зо дві годи­ни їзди. Коли залишається година їзди до Херсона, починається та сама карти­на — мертві села, розбиті хати… Це озна­ка того, що тут пройшли бої і звідси гна­ли росіян.

Дуже зворушливо було, коли їхав наш потяг, бачити, як люди виходили на перо­ни і махали нам руками. Особливо силь­не враження це справляло на херсонців, які дев’ять місяців не були вдома. Коли приїхали у Херсон, на пероні їх зустріча­ли рідні, які вижили. Обійми, сльози…

Ми ходили містом, спілкувалися з людьми. Люди були раді бачити укра­їнські ЗМІ: «Ви що, український канал? Боже мій!». Відчувалося, що це дуже щиро. Запам’яталася фраза одного хер­сонця, який підійшов до мене і сказав: «Під окупацією ми ніби «строк відмота­ли…».

У місті ще було чути вибухи недале­кого фронту. Але тут люди вже звикли до цих звуків. Вокзал — міський гумані­тарний штаб. Це практично єдине місце, де була електрика. Серце міста — площа Свободи. Тут людно, бо сюди привозять гуманітарку і роздають з машин, також тут можна набрати води. Зв’язок у місті майже ніякий, але його вже почали нала­годжувати.

Місто черг

Зараз у Херсоні вже починають віднов­лювати електропостачання, з’являється світло. А тоді це були суцільні черги. Були три види черг — вода, їжа і зарядка теле­фонів. Черги на зарядку телефонів були найбільшими. У серці міста, на площі Свободи, на кожному кроці стояли гене­ратори, люди підходили, щоб зарядити свої ґаджети. Херсонці про всяк випадок носять у сумках порожні бутлі для води, бо не всюди у місті можна було її набра­ти.

Ще одна проблема — брак харчів. Ми зайшли у продуктовий магазин — прак­тично голі полиці. Ті продукти, що є, — суцільно російського виробництва. За­ходиш у продуктовий магазин, бачиш кримські чипси — і на тому закінчується твоя покупка. Продавці дуже вибачалися за ці російські товари, але нічого іншого в них не було. Зараз, думаю, туди вже за­везли українські продукти.

Одна продавчиня, Марина, була так рада нас бачити, що подарувала мені власноруч сплетену іграшку — великого синьо-жовтого кота. Вона сама в’язала цих котів ще під час окупації, а тепер да­рує їх військовим і гостям міста. Я вже потім помітила, що той синьо-жовтий ко­тик… з яйцями. Ото крутезний кіт!

Як вони пережили окупацію

Я була впевнена, що Херсон — проукраїнський. Ще до війни я розробляла тему патріотизму на сході й півдні Укра­їни, і мені подобалися настрої людей у Херсоні. Колись, ще в мирному жит­ті, була і в Донецьку, і у Луганську — там були зовсім інші, сепаратистські настрої. Чи, не дай Боже, у Криму, де на тебе всі шиплять, коли чують українську мову.

Звичайно, херсонці, які не виїжджа­ли звідси, зараз переживають, що буде далі. Чи, бува, їх не «запишуть у колабо­ранти»? Якщо ти, наприклад, продавав у магазині російські товари і за російські рублі. Але місцева влада їм уже поясни­ла, що в такому випадку тебе колаборан­том не вважатимуть.

Ірина, вчителька української мови з прифронтового Нью-Йорка, що на До­неччині, перебралася до Херсона ще 2014-го. Але війна прийшла і в Херсон. Ірина вирішила вже нікуди не їхати. Пра­цювала репетиторкою, майже таємно, через VPN, готувала школярів до ЗНО. Ірина у розмові зі мною виступала за те, що треба карати вчителів-колаборантів, треба позбавляти їх ліцензій. Це ті, хто проводив уроки у російських школах за російською програмою. Мовляв, вони тут працювали на ворога, а потім будуть до України «примазуватися»?

Ті, з ким я спілкувалася, під час оку­пації переважно сиділи вдома, намага­лися зайвий раз не виходити, щоб не потрапити на очі росіянам. Бо було ба­гато блокпостів по всьому місту, і оку­панти постійно всіх перевіряли. Якщо херсонці й виходили з дому, то стара­лися або залишити вдома телефон, або почистити його. Щоб не було видно, де ти був в Інтернеті. Інтернет підключа­ли російський, бо українського не було. Але дуже обережно ним користували­ся. На українські сайти заходили через VPN, щоб не можна було відстежити.

Загалом, тим, хто мав проукраїнську позицію, виїжджати було дуже небез­печно. Та сама вчителька Ірина як репе­титорка мала усі дані в онлайні. То вона боялася, що на блокпосту її одразу іден­тифікують і вб’ють… Катівні в Херсоні були, як і всюди. У Херсоні катівня була в СІЗО.

Роботи в місті практично не було. За­робити можна було хіба продавцем у ма­газині. Товари в магазинах були, але пе­реважно російські й дуже дорогі. Гроші ходили — і російські рублі, і гривні. Якщо хтось у магазині продавав за гривні, ро­сіяни йому погрожували і примушували переходити на російські рублі. Моя зна­йома, яка мала в селі на Херсонщині ма­газинчик, розповідає, що під час окупа­ції вони сиділи вдома, не торгували. То до них прийшла колаборантка — сільська голова — і сказала: якщо ти не вийдеш торгувати в рублях, ми заберемо у тебе магазинчик і знайдемо, хто там буде тор­гувати.

Але були й партизани у Херсоні! Про це всі місцеві кажуть. Вчителька Ірина розповідає: ідеш по місту і бачиш десь синьо-жовту стрічку на огорожі, і одра­зу тепліє на душі. Один хлопець ще вліт­ку виставляв на вулицю колонки з україн­ським гімном. Це дуже надихало, давало надію, що Україна таки повернеться на багатостраждальну землю Херсонщи­ни…

Схожі новини