Завжди казав, що померти за Україну йому не буде шкода…
Штрихи до яскравого життя загиблого воїна-педагога Тараса Березюка
Львів попрощався із ще одним новітнім героєм України — лейтенантом-артилеристом, командиром взводу 24-ї окремої механізованої бригади Тарасом Березюком (позивні «Коцюба», «Сихівський», «Береза»). Вчорашній викладач історії і соціології у коледжі, громадський діяч, фанат футболу, не роздумуючи став до оборони держави, як тільки у цьому виникла потреба. Він думав про Україну не тільки коли читав лекції своїм студентам чи вболівав за улюблені «Карпати» чи за національну збірну на стадіонах, а й коли квапився на Революцію Гідності, коли брав участь в АТО і коли пішов назустріч ворогові у цьогорічний драматичний місяць лютий. Про таких, як Тарас, кажуть «цвіт нації», «патріотична еліта», «подвижник». Яким цей хлопець був, судіть зі споминів його рідних, близьких, колег, друзів…
Ніколи не міг «дати задню»
Олег БЕРЕЗЮК, юрист Бібрської міськради, учасник російсько-української війни, молодший брат Т. Березюка
Серед багатьох інших на похорон Тараса прийшов його колишній студент, а нині фронтовик Василь Репехович. Після поховання цей хлопчина сказав, що саме мій брат його виховав, закарбував у ньому любов до Батьківщини. Ще один воїн сказав, що кращого офіцера, ніж Тарас, він у своєму житті не зустрічав. Ці слова дорогого були варті - найперше для наших батьків…
Я завжди був гордим за свого брата, він був дорогою для мене людиною, сформував мене як особистість. Тарас мав міцний характер, не боявся боротися за Україну. Ніколи не міг «дати задню». У будь-якій справі, за яку брався, стояв до кінця. Був розумним, великим борцем за справедливість, чесним. Це те, за що його найбільше цінували люди. Коли хтось не мав сили волі, сили духу, підбадьорював: «Ми мусимо це зробити, ми це зробимо!» І водночас запам’ятався всім веселим, товариським. Це він прищепив мені любов і до футбольного клубу «Карпати», уболівальником якого був багато років.
Брат дуже любив військову тематику. Жив нею, читав багато спеціалізованої літератури. Пригадую, у дитинстві ми любими з Тарасом бавитися іграшковими солдатиками — а батьки на перше місце ставили науку. Брат десь купив цих солдатиків, сховав на горищі будинку, і ми туди бігали з ним бавитися «у війну»…
Наскільки мені відомо, на освітян поширюється бронь від призову до війська. Але Тарас навіть не думав скористатися нею. Завжди казав: якщо розпочнеться війна, не буде ухилятися від неї, не користуватиметься пільгами — а піде воювати. Так і сталося. 24 лютого, коли розпочалася повномасштабна війна, він поїхав у рідне село, попрощався з мамою — і подався у військкомат. Тараса годі було спинити чи піти проти його волі! Він завжди казав, що померти за Україну йому не буде шкода…
При його появі, здавалось, засвічувалося сонце…
Михайло ДЯЧИШИН, колишній наладчик на автобусному заводі, футбольний фанат львівських «Карпат» («Ангел»)
Тарас ріс, виховувався на моїх очах. Дружив з моїми синами, нині теж воїнами, входив до фанатського руху. Був великим добряком, «позитивчиком». Де тільки з’являвся «Сихівський» (так кликали його, бо жив у львівському мікрорайоні Сихів, який дуже любив) — здавалося, засвічувалося сонце. Всім ставало тепло на душі від його появи, всі налаштовувалися на веселий лад…
Коли спілкувалися на серйозні теми, Тарас дуже цікаво, дохідливо, невимушено розповідав про невідомі сторінки нашої історії, найперше — з визвольної боротьби. Молодим, та й нам, старшим, ті його розповіді глибоко врізалися у пам’ять. Не погрішу проти істини, коли скажу, що з багатьох він зробив Людей, патріотів.
До слова, як і Тарас, багато активістів фанатського руху в Україні пішли на фронт. Ніхто не зрадив. 98 наших побратимів загинули на полі бою…
Походив Тарас із Під'яркова, мальовничого села на Перемишлянщині. Відомий цей край героями національно-визвольної боротьби. Їхній подвиг немовби передався йому у спадок…
Став перед батьками Тараса на коліна
Дмитро СКОЛОЗДРА, викладач Львівського фахового коледжу харчової і переробної промисловості, учасник російсько-української війни
Так сталося, що на поминках по Тарасові першим слово надали мені. Для мене він був не просто співробітник, колега-історик, однодумець, побратим, друг — він був мені братом. У ту скорботну годину я не міг говорити. Став на коліна перед батьками Тараса — за те, що виховали ТАКОГО сина…
Ми разом працювали 11 років — і за цей час (а у колективі всяке трапляється) не почув від нього жодного кривого слова, ні нотки підвищеного тону. Душа товариства!
Ми разом були у військкоматі і майже разом воювали, щоправда, в різних артдивізіонах. Тарас дізнався, що я уже на полігоні у Старичах, найняв таксі і примчав у 24-у бригаду…
Ми з ним пройшли чи не найважчі точки: Попасна, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Тошківка, Золоте, Спірне, Берестове. Про той наш спільний бойовий шлях нагадує спільна фотографія…
Тарас був прекрасним педагогом і прекрасним воїном! У цивільному житті під час наших вільних розмов мріяли з ним про побудову нової, кращої України, де не буде корупції, хабарництва, де кожна людина почуватиметься захищеною законом. Тарас був щирим, правдивим. Важко усвідомлювати, що його вже нема.
Згадую Тараса у перший день великої війни, 24 лютого. Уже були перші «прильоти» ворожих ракет на Львівщину. Наші студенти налякані тривожними новинами. А Тарас — зібраний, сконцентрований, намагається дітей заспокоїти. Каже: не ставайте біля вікон, щоб вас, не дай боже, не зачепило…
Один з моїх колег тоді сказав: ти, Тарасе — артилерист, у разі чого постраждаєш менше, ніж піхотинці. А Тарас сказав слова, які виявилися пророчими: «Так, в артилерію стільки не прилітає, скільки в піхоту. Але якщо вже прилетить, то прилетить. Рівно через пів року після сказаного, 24 серпня, прилетіло…»
Того дня Тарас поздоровляв мене з нашим найбільшим державним святом. Написав: «Вітаю, друже-побратиме! Бажаю Тобі перемоги та щастя у вільній Україні!». А я йому відписую: «Бажаю нам Перемоги!». Тарас нічого не відписав. Невдовзі стало відомо про його загибель…
Він вражав своєю життєрадісністю. Під час прощання з ним усі були пригнічені. А я думаю, що сказав би на це сам Тарас: «Чого порозкисали? Беремося і працюємо! Заради України».
Тарас дуже любив співати. Особливо часто наспівував «Повіяв вітер степовий» і «Яворину». Слова з останньої «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну…» — це про нього.
«Мамо, я вже оженений — на Україні!»
Богдан ГРИНОВЕЦЬ, колишній суддя Апеляційного суду, хрещений батько Тараса Березюка
Тридцять чотири роки тому Тарасову маму Марію я відвозив у пологовий будинок. І коли на ранок дізнався, що у неї народився син, дуже зрадів. Приємно було, що мене запросили стати його хрещеним батьком…
Коли Тарас пішов на фронт, намагався не надокучати йому. Але під час останньої телефонної розмови попросив його: «Прояви військову кмітливість — і повернися додому живим та неушкодженим. Хочу, щоб ти нарешті одружився і, як твій хресний, на весіллі хочу тебе обдарувати…»
Я вірив, що з Тараса буде гарний сім'янин, що він в українському дусі виховуватиме своїх дітей. Коли одного разу його мама вкотре нагадала йому про одруження, Тарас відповів їй: «Мамо, я вже оженений — на Україні!».
Два роки тому наше рідне село Під'ярків відзначало своє 650-річчя. Доручили Тарасові зробити екскурс в історію. Як він тоді виступив! А ще організував на нашому святі виставку зброї. Дуже любив вишиті мамою сорочки, вони йому так пасували. Я милувався, діставав величезне задоволення від того, як він одягав ці національні строї!
Тарас був дуже простим і дуже відповідальним. Мені розказували, що під час роботи у коледжі котрась з мам студента зі своєї селянської доброти, щоб віддячити за добру науку, принесла йому молока. То він довго тоді з нею мав довірливу розмову. Просив, жіночку, щоб ніколи не забувала про гідність…
24 серпня у Тараса була нагода поїхати у своїх службових справах раніше (це, можливо, врятувало б йому життя), але він не захотів покидати свій підрозділ, своїх побратимів, залишився з ними. З ними від ворожої ракети і загинув…
Україною Тарас жив повсякчас. Бувало, зберемося на Святвечір, на Великдень у селі - а через хвилину-другу після гостини розмова вже заходить про державу. Вона у мого хрещеника була понад усе!
