Переселенці з Донбасу в окупований Крим жалкують про свій вибір

Відомо, що захоплення частини Донбасу російськими військами під командою Стрєлкова-Гіркина, а потім створення так званих ЛНР і ДНР, викликали потік в близько 1,5 мільйона біженців. Невеличка частина людей виїхала в Польщу, але основна — переїхала в різні регіони України, як на північ: в Харків, Чернігів, в Київ, так і на захід: у Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль та інші міста. Частина донецьких, переважно росіяни, виїхали в Росію, але було й чимало людей, які з невідомих причин вибрали Крим.

Пам’ятаю, в перші місяці після окупації прибульців в Крим з Донбасу приймали на евакобазі «Артеку», що біля залізничного вокзалу. Відразу ж кримська влада взялася сортувати тих, хто приїхав. Були такі випадки, наприклад, якщо прибувала сім’я у складі чоловіка, дружини і дітей, то чоловіка примушували записуватись у «загони добровольців», які тоді формувалися в Криму основному з «казаків» Кубані і Ростова, яких свого часу залучили в Крим у загони «самооборони» і скеровували воювати назад у Донбасі. При цьому попереджували, щоб вони не робили «дурниць» і не спробували дезертувати, бо дружину і дітей залишали в Криму як заручників. Ці загони здебільшого і полягли в сиру землю ОРДЛО, а діти залишились сиротами. В ті ж загони записували і одиноких чоловіків, і всіх, хто власне прибував до Криму, в першу чергу оцінювали з точки зору його придатності для війни на Донбасі.

Однак, в Криму утворилась хоч і невелика, але практично «діаспора» з переселенців Донбасу. Вони виявились у найгіршому становищі серед усіх біженців. Пройшов час, і багато хто з цих людей або ж повернувся в ОРДЛО, або ж на територію, підконтрольну Україні, а є й такі, хто виїхав в Росію.

Одна з жінок-біженців в Криму розповіла про те, як їм живеться, своїй знайомій Заремі Сейтаблаєві, що написала про це у своєму блозі на сайті Крим.Реалії.

«Я їхала в Крим не сама, — розповідає жінка, — поїхали також дочка з чоловіком. Ми наївно сподівалися, що нас, росіян, у Криму зустрінуть теплими обіймами. Але все виявилося навпаки. На нас дивилися, як на третій сорт. Намагалися не допомогти, а вичавити все з нас за мінімальну винагороду. Працювали нелегально, без вихідних і свят за копійки. Роботодавець дав житло, але робив усе, щоб ми не мали часу зайнятися оформленням документів. Загалом, ми їх так і не оформили».

Як зазначає блогерка, вона тепер шкодує, що не виїхала на підконтрольну Україні територію. Багато її знайомих зробили саме так і в результаті вже мають повноцінне життя, влаштувавшись на новому місці. За її словами, навіть ті, хто виїхав у Ростовську область, Краснодарський край та інші регіони сусідньої Росії, опинилися в набагато кращому становищі, ніж ті, хто обрав Крим.

«Не розумію чому, але в Криму у мене склалося враження, що, починаючи від місцевої влади, міграційної служби та закінчуючи роботодавцями, усі робили лише так, щоб ускладнити наше й без того важке життя. Стільки принижень, яких я зазнала в Криму, вистачить не на одне людське життя, — гірко нарікає її знайома.

Як виявилося, у Криму переселенців із Донбасу ніхто не чекав. Якщо лікарі й представники деяких інших потрібних професій змогли більш-менш нормально працевлаштуватися, то більшість навіть дипломованих фахівців змушені були працювати нелегально практично лише за можливість оплатити житло та їжу. В цих умовах свою кадрову проблему вирішили багато кримських санаторіїв та пансіонатів, які на вигідних для них умовах укомплектували штати медиками, садівниками з Донбасу. Посилили переселенці й будівельну галузь: багато з них об'єдналися в будівельні бригади, інші пішли на шабашки. Більшість же опинилася у сфері низькооплачуваної й мало цікавої кримчанам роботи.

Жінка розповідає, що «основні труднощі були навіть не з роботою, а з житлом. Місцева влада навіть тимчасового притулку практично не надавала. Переселенці були змушені продавати все накопичене за життя, що називається, за копійки, аби якось виживати. Ніяких державних програм допомоги для переселенців, на відміну від практики на материковій Україні, у Криму не реалізовувалося. Люди залишилися наодинці зі своїми проблемами, хоча в їхніх проблемах винуватець був і є лише один — Росія як країна-агресор, яка зазіхнула на територіальну цілісність України…».

«Так я остаточно переконалася, що ми тут вигнанці, нижчий сорт людей, до яких нікому немає діла. Пам'ятаю, звернулася у волонтерський штаб „Єдіной Росії“ за допомогою, але вони, дізнавшись, що я не їхній потенційний виборець, просто відморозилися від мене. Виживала в період локдауну на межі можливостей, найбільше боялася перейти на рівень соціального дна — у категорію бомжів. Ось тоді й вирішила, що як тільки з'явиться можливість, то повернуся додому. Нехай там стріляють, зате я там не нижчий сорт. Шкодую, що одразу не поїхала жити під Харків до сестри, адже вона мене кликала», — з гіркотою розповідає жінка.