Олександр Бєлявський: "Шахові фігури ніколи своїх не зраджують" (відео)

Потім буду онукам розповідати, що грала у шахи з самим Бєлявським! Пан Олександр бережно і з великою любов’ю розставив фігури на шахівниці. «Знаєте, чим мені подобаються шахи? — каже з усмішкою. — Шахові фігури ніколи своїх не зраджують. Якщо фігура належить до чорної армії, то вона назавжди чорна, не може перейти на бік білих. І тим шахи відрізняються від життя».

Я мала грати білими. Свій перший хід підгледіла у фільмі, точніше, серіалі, який зараз шалено популярний — «Хід королеви», або «Ферзевий гамбіт». Такий самий дебют, який зробила я у партії з Бєлявським, виявляється, зробив… Остап Бендер під час незабутнього сеансу одночасної гри. Про це зі сміхом сказав мені пан Олександр. Культовий персонаж «12 стрільців», як і я, нічого у шахах не розумів. Другий хід він зробив конем. Пан Бєлявський запропонував і мені так піти. Третій — слоном… Цей хід вже за мене зробив мій візаві. І розповів, що, виявляється, Остап Бендер, сам того не розуміючи, розіграв Іспанську партію…

— Пане Олександре, чому у дитинстві вирішили займатися саме шахами?

— Я жив неподалік Палацу піонерів, і треба було піти до якогось гуртка. Мені тоді було років 6−7. Спочатку ходив у три гуртки: на фехтування, на співи і на шахи. Урешті-решт залишився у шахах. У 1961 році до шахового гуртка прийшов Віктор Емануїлович Карт, який став моїм тренером, а також тренером Олега Романишина, Адріана Михальчишина, Марти Літинської, які потім стали гросмейстерами. Він зараз живе у Ганновері. У червні йому виповнився 91 рік. Я з ним часто спілкуюся телефоном, він стежить за всіма подіями у шаховому світі.

— Ви були чемпіоном світу серед юнаків у 1973 році. Які переживали відчуття, коли здобули таку вагому перемогу?

— Нічого не відчував. Коли був за кордоном на змаганнях, навіть не розрізняв, що ми живемо у різних світах — Радянський Союз і Захід, бо ніколи не дивився навсібіч. Бачив готель, ресторан, де харчувався, турнірній зал — і спати.

— Були настільки зациклені на шахах…

-До такої міри, що коли йшов на партію під час того чемпіонату світу, який виграв, то вдарився головою об стовп. Був дуже сконцентрований на шахах. У спорті можуть досягти успіхів тільки люди, які на сто відсотків сконцентровані на тому, чим займаються. Пригадую, грав у Вільнюсі на чемпіонаті Радянського Союзу. До речі, виграв той чемпіонат. Мені під час чемпіонату зателефонувала дружина. Нам виділили перший наш автомобіль. Оскільки я на чемпіонаті, треба було піти і написати доручення. Я сказав дружині, що не буду цього робити, що мене то не цікавить.

— І що дружина вам на це сказала?

— Потім мені подзвонив тато, знову дружина, і я таки пішов та написав те доручення.

— З ваших колег шахістів, видатних гросмейстерів, хто ще концентрувався на грі, що нічого не бачив?

— Кому заздрю з концентрацією, то це Василеві Іванчуку. Але йому чогось бракувало…

— Він теж не став чемпіоном світу. А чого йому бракувало?

— Він зламався, коли грав у фіналі матч з Пономарьовим. У той час його сила дозволяла йому бути чемпіоном світу. Але програв. Думаю, у моменти найбільшої напруги його підводила психологія.

— Що маєте на увазі?

— Треба мати толерантність до програшів, до ударів, що тобі дає доля. От коли він діставав найбільші удари — вони його ламали. Та сама біда з Адріаном Михальчишиним. Він талановитіший, ніж я чи Олег Романишин, а не досяг тих успіхів, як ми. Бракувало характеру. Василеві не бракувало характеру, але щось з психологією, щось завадило у тому матчі. Та йому краще знати. Але його концентрація на шахах, його любов до шахів була така сама, як у Каспарова.

— Вважалося, радянська школа шахів була найсильнішою. Чи відчували як шахіст радянського періоду, що мали через шахи возвеличувати радянську систему?

— Не відчував. Радянська влада завжди хотіла відбирати гроші, які ми вигравали за кордоном. Якось донька Косигіна (голова Ради Міністрів СРСР у 1964—1980 роках. — Авт.) наскаржилися татові, що шахісти занадто багато заробляють. І тоді підготували документ, який дозволяв відбирати у шахістів усі гроші, які вони заробляли за кордоном. До того нічого не забирали. Але документ визрівав довго, і доки його погоджували, Віктор Корчной залишився за кордоном. Це був 76-й рік. Постало питання, чому він там залишився? Якщо забирати всі гроші у шахістів, всі повтікають. Петросян і Карпов пішли до ЦК партії, і рішення, щоб забирати всі гроші, вони заблокували. Тоді вирішили забирати тільки половину.

— Які це були гонорари?

— Перший приз на турнірі за кордоном міг становити п'ять тисяч доларів. Але тодішні п'ять тисяч, то не сьогоднішні. Тоді купівельна спроможність долара була, мабуть, втричі більша.

— А які були гонорари за перемогу у Радянському Союзі?

— За перемогу в чемпіонаті, а я чотири рази був чемпіоном Радянського Союзу, гонорар був п'ять тисяч карбованців.

-Також непогано…

— Зарплата, скажімо, професора в університеті, була карбованців 400 на місяць, може, 500. Тож п'ять тисяч — то були непогані гроші.

— І що робили з тими грошима?

— Мене гроші взагалі не цікавили, я їх віддавав дружині. До речі, ми з нею познайомились у шаховому гуртку, коли були підлітками. А відколи ми одружилися — їй було 20 років, мені 21 рік — вона не торкалася шахів, хоча у неї перший розряд.

— Чому не торкалася?

— Сказала, їй то без потреби, вона свою партію вже виграла.

— А ваш син грав у шахи?

— Він ніколи не цікавився шахами. І я не наполягав. Безглуздо змушувати людину робити те, що їй не подобається. З того нічого не вийде.

— Ви згадували Корчного, який «втік» за кордон. Знаю, що перед цим він був у Львові.

— Він жив на той час у Ленінграді. А в Ленінграді тоді на підйомі був Анатолій Карпов. І був там перший секретар райкому Анатолій Тупікін, який опікувався шахами (був головою шахової федерації Ленінграда). Чомусь йому не сподобався Корчной, почав його цькувати у пресі, всюди, де тільки можна. Корчной був у жахливому настрої. Крім того, йому закрили виїзд за кордон. Це був лютий 1976 року. Тоді ж не було інтернету. Досвід передавався від гравця до гравця. Я вирішив скористатися тою ситуацією і запросив Корчного до Львова. Приймали його тут як дорогого гостя, пригощали чорною ікрою, не так, як у Ленінграді. Настрій у нього поліпшився… А як тільки йому відкрили виїзд — у червні 76-го він залишився у Голландії.

— А у вас за радянських часів була думка емігрувати?

-Ні. У мене такої думки ніколи не було. А проблеми з владою мав тільки один раз. То був 1980 рік, і до мене раптом причепилися, що я погано поводжуся. Мені закрили виїзд за кордон на дві поїздки. Річ у тім, що австрійський шаховий журнал замовив мені статтю про якийсь із дебютів. Я написав цю статтю, і вони запитали, куди переказати гонорар — 50 доларів. Написав, що на мій рахунок. Цього було достатньо, аби мені закрити виїзд за кордон. Хоча в Радянському Союзі не існувало заборон мати рахунок за кордоном. Я пішов до обкому партії, до завідувача відділом пропаганди, а він був водночас завідувачем шахової федерації, і сказав, що меною зацікавилося КДБ. І якщо мені не допоможуть, я переїду до Ленінграда. Я вже на той час був двократним чемпіоном Радянського Союзу. Тоді Віктор Добрик (1-й секретар Львівського обкому Компартї України. — Авт.) зателефонував своєму приятелю у Київ, який передзвонив у КДБ. Мене викликає генерал КДБ, а то вже 1981 був рік, я став втретє чемпіоном Радянського Союзу, і каже: «Ми до вас не маємо претензій. Але вам що, грошей бракує?». Я кажу: «Та ні, товаришу генерал, мені нічого не бракує». «Ну, дивіться, поводьтеся чемно». Ну, я все зрозумів.

— А КДБ не робило спроб вас вербувати?

— Одна була. Але я і від того відбився. Попросив якийсь співробітник КДБ зустрітися у центрі міста. Починає мене розпитувати про одного, про другого шахіста… Потім каже: «Ви би не хотіли з нами співпрацювати?» Щоб я їм розповідав про своїх

колег-шахістів. Я йому сказав, що не хочу. І тоді він мене обдурив. Каже: «Ну добре… Отут підпишіть». І на якомусь жовтому папері щось дав підписати. Там не було ніяких зобов’язань, можливо, це був протокол про те, що говорив, що він запитував… Але мені то не сподобалося. Не сподобалось, що мене викликають, такі речі пропонують…

— А який це рік був ?

— Це було задовго до того, як мені закрили виїзд, задовго до 80-х. Я розумів, що вони від мене не відчепляться. Що буде друга спроба, третя… Тоді, власне, перший раз пішов в обком партії і сказав, що мені то не подобається. І, як не дивно, більше жодних спроб і контактів не було, ніхто не намагався мене вербувати.

— А ви були радянською людиною на той період?

— Так. У мене не було жодних дисидентських міркувань. Мене в цілому все влаштовувало. Я отримав квартиру у Львові. Тоді спортсменам давали квартири, якщо вони чогось досягли. Спочатку мені дали однокімнатну в «хрущовці» на 9-му поверсі у районі аеропорту, а коли виграв чемпіонат Радянського Союзу, дали вже ліпшу, у центрі міста.

— Як ви сприйняли розвал Радянського Союзу?

— Ніяк. Я на той момент ще був сильним шахістом і продовжував грати. 1992 року Україна, як незалежна держава, вперше брала участь в шаховій Олімпіаді. Шахова федерація нас не хотіла посилати на Філіппіни, казали, немає грошей на дорогу. Тоді я, Олег Романишин, Адріан Михальчишин і Василь Іванчук порадилися і вирішили їхати за свої гроші. А квитки на літак до Хабаровська нам оплатила Львівська обласна адміністрація. Вона не зобов'язана була того робити. А вже за готель на два тижні, харчування тощо ми платили зі своєї кишені. У 1994 році мала відбутися шахова Олімпіада у Греції. Зателефонував голова федерації і каже: «В Грецію дуже дорогі квитки, і всі кошти ми змушені витратити на них, тож на гонорар вже немає грошей». Ми погодились. А потім виявляється, що Греція не буде проводити Олімпіаду, вона переноситься до Москви. А з Києва до Москви квитки недорогі. За таких умов Федерація має дотримуватися попередньої угоди. Я дзвоню до голови Федерації, а він каже: «Ні, гонорару ви все одно не отримаєте». Я тоді відмовився грати за збірну. Про це дізналася збірна Словенії. Запропонували мені грати за них. Я подумав, мені вже за 40, скільки ще буду грати за збірну України? А за словенську можу грати довго. І грав за неї 20 років.

— Ви отримали громадянство?

— Отримав громадянство рішенням парламенту Словенії.

— Тобто мали два громадянства.

— Так.

— А це ж українським законом заборонено?

— Ні, воно мені заважало б, якби хотів обіймати якісь державні посади. Я ніколи не хотів займати ніяких посад.

— Зараз дуже популярний в мережі, в Інтернеті серіал про американську шахістку, називається «Хід королеви». Ви дивилися?

— Одним оком дивився. Мені сподобалося, як грає головна героїня. Чимось нагадує угорську шахістку Юдіт Полгар. Але це збірний образ. В Америці був такий шахіст, чемпіон світу 1972 року — Роберт Фішер. У фільмі йдеться про те, як Роберт Фішер приїхав до Москви, прийшов до шахового клубу, грав там бліц та когось з радянських гросмейстерів обіграв. Але єдина у світі жінка, яка може виборювати звання чемпіона світу, — це Юдіт Полгар. Однак вона не була сиротою (як героїня фільму. — Авт.). У неї батьки з Закарпаття.

— Ви дивилися останню серію, де головна героїня грає фінальну партію з цим радянським гросмейстером. Це нібито одна з партій Іванчука…

— Так, там розіграна одна з партій Іванчука.

— У шахах жінки грають з жінками, чоловіки з чоловіками. Як у більшості видів спорту. Але якщо в інших видах спорту це обумовлено фізичними даними, жінки все-таки слабші за чоловіків, то у шахах фізичні дані не є на першому місці.

— У шахах тільки чоловікам заборонено грати у жіночих турнірах, а жінкам у чоловічих не заборонено грати. Така дискримінація навпаки.

— Чому так?

— Щоб жінки могли більше заробляти. Якщо грають тільки у жіночих турнірах, всі призи діляться між жінками. А якщо беруть участь у чоловічих, то чоловіки забирають ці призи, і жінкам нічого не дістається.

— Це свідчить про те, що чоловіки розумніші?

— Ні, не тому, що чоловіки розумніші. І це довела Юдіт Полгар, яка брала участь у суто чоловічих змаганнях ціле своє життя. Вона була у десятці найсильніших чоловіків-шахістів світу. Наше суспільство так організоване, що соціально чоловікам набагато простіше повністю присвятити себе шахам. Жінкам треба виходити заміж, народжувати, виховувати дітей, тож повністю віддати себе шахам неможливо. Можна хіба на короткий період. Шахи — такий спорт, який триває з 13 років до п’ятдесяти. Жінці важко ціле життя присвятити такому виду спорту. Це і заважає нарівні конкурувати з чоловіками.

— Що думаєте про чинного чемпіона, норвежця Магнуса Карлсена?

— Він нагадує мені Анатолія Карпова. У своїй шаховій кар’єрі я бачив тільки двох гравців, які на четвертій чи на п’ятій годині гри грали краще, ніж на першій. Це Анатолій Карпов і Магнус Карлсен.

— Кого з шахістів світового рівня вважаєте найкращим в історії людства?

— Гаррі Каспарова. Хоча Карпов сильніший як психолог. Каспаров не психолог. Він грає фігурами, а Карпов грає з людиною. Я теж грав фігурами, навіть не знав, проти кого граю, не дивився на суперника, дивився лише на дошку. А Карпов грає з людиною. Він тонко відчуває, коли суперник починає здавати. І тоді ризикує. Розуміє, що цей ризик себе виправдовує…

Шахи дуже змінилися за останні 20 років. Насамперед змінився контроль. Раніше можна було партію відкласти і дограти через день чи через два. Зараз немає відкладених партії. Бо настав час, коли комп’ютери почали сильно грати. У кого сильніший комп’ютер, той і виграє…