«Черчилль радив брати у британський уряд міністрів, які вміють грати у шахи…»

Адріан Михальчишин — знакова постать українського спорту, володар багатьох титулів, один із найавторитетніших гравців і тренерів у світі шахів. Беручи участь у турнірах найвищого рівня об‘їздив чи не всі континенти. А йому понад усе дорогий рідний Львів, де народився, виріс і де відбулося його становлення як одного із яскравих представників легендарної шахової школи. 20 грудня місто Лева, його Франковий університет, колеги, друзі, ділова і спортивна громадськість вшанували 70-річного Адріана Михальчишина за вагомі здобутки, якими прославив Україну. Про шахи і багато іншого, що пов‘язано з ними, поговорив з гросмейстером і кореспондент «Високого Замку».

Вчать правильних реакцій на життєві події

— Якби ваші сусіди по будинку, інші знайомі запитали поради, в яку спортивну секцію записати свою дитину — футбол, гімнастику, дзюдо — ви, напевно, підказали б їм обрати шахи. Якщо так, то чому?

— Я порекомендував би їм теніс і шахи — щоб дитина успішно розвивалася фізично і ментально. Шахи — дуже мудра і гарна гра. Останнім часом у школах все більше практикують заняття шахами. З тим величезним обсягом навчальної програми, яку пропонують педагоги, учні не завжди можуть впоратися, а шахи вчать їх логічного мислення, уміння швидко ухвалювати рішення, із кількох варіантів вибрати оптимальний. Шахи вчать правильних реакцій на різні ситуації на шахівниці, а відтак — моделюють поведінку при подіях, які трапляються у житті.

— Як ця давня гра вплинула на ваше життя, його стиль, ваш характер?

— Шахи дали мені все. В університеті я вивчав теоретичну фізику, цю дуже красиву науку з її елегантними формулами (чим коротша — тим гарніша), міг би успішно працювати у цій сфері. Але… Ну, був би я професором фізики — можливо, раз-два на рік поїхав би за кордон на якийсь конгрес — і все. Шахи ж дали мені змогу побачити інше життя. Я відвідав величезну кількість країн, познайомився з масою цікавих людей — від рядових до президентів, директорів великих банків. Польське прислів‘я каже: подорожі навчають. Я стільки налітався, стільки побачив! Їздив в одному поїзді з генералами, а, бувало, що і з… бандитами — але навіть на них навчився реагувати, щоб залишитися цілим і живим…

— Якби не шахи, чим би ви заробляли собі на життя?

— Шахи я до безтямно люблю. Але якби довелося, то був би фізиком, із великим задоволенням працював би ще й на землі. Особлива приємність для мене — вирощувати дерева. Був би садівником Це — фантастична річ, коли ти бачиш, як розвивається яблунька чи вишня, посаджена твоїми руками! Краса природи — це щось неймовірне! У дитинстві часто їздив на батьківську дачу, працював там. Той період — дуже приємний шматок життя…

— Чи була у вашій молодості, у зрілі літа складна ситуація, вихід з якої вам підказало вміння добре грати у шахи, комбінувати, бачити ходи наперед, прогнозувати їх?

— Мені важко вирізнити, що те чи інше сталося саме завдяки шахам. Шахи виробили у мені спосіб мислення, спосіб реакції на багато проблем. Так, багато що залежало від мого виховання, від країни, в якій жив, від отриманої освіти, від оточення, друзів. Але свою роль, звичайно, зіграли і шахи.

росіяни окупували шахові структури

— У всі часи ця гра чомусь неодмінно пов’язана з політикою. Я у свої студентські роки пам’ятаю, як її використовував срср, його ідеологічний апарат. Велика політика стояла за поєдинками Спаського, Карпова, Корчного, Каспарова. Із 1995 року ФІДЕ постійно очолюють представники росії. Який інтерес москви у цьому?

— Зараз біля керма ФІДЕ стоїть Аркадій Дворкович, права рука експрезидента росії, українофоба медведєва… кремль давно зрозумів велику роль шахів. Бо вони, до певної міри — категорія суспільна.

Згадайте: батько Вінстона Черчилля був головою федерації шахів Англії. Сам колишній британський прем‘єр казав, що в уряд треба брати тільки тих міністрів, які вміють грати у шахи. І пояснював: бо вони вміють думати…

росіяни розуміли, що шахи як інтелектуальний спорт мають свої переваги. А відтак певні переваги має країна, яка є лідером у цьому виді. З інтелектуальних досягнень у росіян є мало чого — за винятком балету і шахів. Тому таку увагу москва приділяла цьому виду спорту. Там вважали, що чемпіонство представника росії у шахах відображатиме світове лідерство цієї країни, високий інтелектуальний рівень цього суспільства…

— Як шахове співтовариство оцінює російську агресію проти України. Чи воно війною не переймається?

— Є дуже багато іноземних спортсменів, у тому числі - шахістів, які висловлюють свою чесну позицію про війну і відверто кажуть, що у ній винна росія. Така оцінка часто залежить від тієї чи іншої країни, від того, яка у ній влада. От візьмемо Сербію — прекрасна країна, я там працював. А самі серби… Вони потерпають від недоінформованості. Вважають, що у нинішній війні винні американці. Я теж так вважаю, з тією лише різницею, що докоряю американцям за те, що дозволили росіянам робити в Україні те, що ті зараз роблять. США мали би прикрутити імперську наглість москви, поставити кремль на місце, не допустити агресії проти України…

— Приємно було чути реакцію норвезького шахіста Магнуса Карлсена, який закликав не знімати санкцій із російських та білоруських шахістів — через диктаторську політику їхніх країн…

— З мого досвіду, представники північних народів за своїм менталітетом, вихованням є дуже чесними, порядними. Мені у Данії розповідали: у нас у центрі міста можна поставити валізу, прийти через тиждень — і вона стоятиме на тому самому місці, ніхто не візьме. Представники цих народів, особливо — норвежці, дуже допомагають Україні у такий нелегкий для нас час.

— Багато наших спортивних знаменитостей підставляють плече українському війську. Чи мали ви змогу зробити це?

— Щовесни я організовую у Палаці мистецтв представницький шаховий сеанс одночасної гри наших гросмейстерів для воїнів ЗСУ та дітей. Збираємо там доволі серйозні кошти, які йдуть на потреби нашої армії. Вся моя сім‘я щомісяця перераховує на ЗСУ чималі суми. За останній рік я і син видали по дві книги, всі виручені від їх продажу кошти передаємо українському війську.

— Ваш син Юрій був політиком, тепер він — військовий, був на фронті. Не хотіли, щоб він продовжив справу батька?

— Я навчив свого сина гри у шахи, він брав участь у чемпіонатах університету. Це вміння дуже важливе для нього. Але з іншого боку, я не хотів, щоб Юрко пішов моєю стезею. Бо знаю, яка це каторжна праця — бути професійним шахістом. Для цього треба щодня присвячувати себе тяжкій, напруженій роботі за шахівницею щонайменше шість годин. У шахах, як і у тому ж футболі, результат часто залежить від секундної втрати концентрації. Шахи — дуже важкий спорт, тут страшенно висока конкуренція, дуже виснажливий процес тренування, тривалі змагання. Ти весь час у дорозі. Інколи по місяцю не буваєш вдома, що накладає відбиток на сімейне життя, виховання дітей. Я не хотів, щоб усе це переживав мій син. І мав рацію…

— Зараз у шахи прийшли комп‘ютери. Стало легше?

— Стало менш цікаво. Колись це був фантастично інтелектуальний вид спорту. Тепер застосування у тренувальному процесі комп’ютера дещо приглушило цю привабливість — втрачається творчість. Комп’ютер відключає мізки шахіста. Це мені дуже не подобається.

Перед львівським тренером шахова Європа має скидати капелюха

— Ви живете на дві країни — Україну і Словенію, де працювали тренером…

— У Словенії я жив більше колись — тепер буваю там дуже мало. Як на мене, Словенія — найспокійніша країна в Європі. Там всього два мільйони громадян, вони дуже виховані, бандитизму там практично немає. Це країна неймовірної красоти — Альпи, Адріатичне море…

Свого часу ми з моїм колегою Олександром Бєлявським змушені були перебратися у Словенію — через неконструктивну позицію Федерації шахів України. Київські чиновники забороняли мені і Віктору Карту тренувати… збірну України. У 1992 році ми за власні кошти поїхали на першу шахову Олімпіаду і наші спортсменки здобули там срібні медалі. Після цього клерки федерації почали захоплювати владу у ній. У Києві була лише одна шахістка високого рівня, всі решта члени національної збірної представляли Львів. Але столичні бюрократи вирішили викинути львів‘ян зі всіх шахових структур. Робили це грубим способом. Мені це дуже не сподобалося, тому вирішив перейти в іншу федерацію. У словенську…

— Існує усталене поняття — «львівська шахова школа». З нею пов’язують найперше імена Карта, Штейна, Бєлявського, Літинської, Романишина, Михальчишина, Дорфмана, Іванчука. Чи серед представників молодої львівської шахової школи ви бачите нових унікумів?

— Після нашої «старої гвардії» прийшло нове покоління вкрай талановитих шахістів, яких виховав видатний тренер Володимир Грабінський, директор спортивної школи «Дебют». Він підготував 13 гросмейстерів, серед них — олімпійські чемпіони, чемпіони Європи. Так, за індивідуальними показниками вони не досягли такого високого рівня, як, скажімо, Бєлявський, Літинська, Романишин, Іванчук, декотрі з яких входили свого часу у трійку найсильніших у світі. Але вони успішно виступають у командних змаганнях, виграли неймовірну кількість титулів. Число гросмейстерів, яких підготував Володимир Грабінський, вражає. Більше підготував хіба що індієць Рамеш. Але перед цим нашим земляком європейські тренери мали би знімати капелюха… Зараз прекрасно працює Шахова Академія гросмейстера Назара Фірмана на Сихові…

— Який «працездатний» вік у шахістів?

— Раніше на високому рівні грали довше — до 60 років, як Ботвинник, Петросян. Довго грали Корчной, Смислов (останній грав ледь не до смерті). Зараз це неможливо. Бо шахи стали тепер інтенсивнішими — через набагато більше змагань. Шахістам набагато важче фізично. Концентрація стала вищою. Стало складніше працювати з дебютом, важче знаходити нові шляхи. Тому більшість шахістів у 35−40 років закінчують активну кар'єру.

Загалом шахи помолоділи. Теперішній чемпіон світу — індієць Гукеш має 18 років. Норвежець Карлсен став чемпіоном у 22 роки…

Через дуже напружений ритм змагань шахісти випалюються психофізично. Їхня спортивна кар'єра є набагато коротшою, ніж у попередників. Тому треба в якийсь момент якомога швидше відійти від шахів і займатися чимсь іншим. Або переходити на тренерську роботу.

Свою професійну кар'єру у великих шахах я починав у 30 років — у ролі секунданта. Допомагав своїм друзям Романишину, Бєлявському під час різних шахових змагань. Почав тренувати чемпіонів світу, зокрема, Майю Чибурданідзе. Поєднував ігрову і тренерську кар'єри. Вважаю, коли шахіст працює зі своїми учнями, у нього повинна бути, як мовиться, набита рука. Тренерам весь час треба грати самим — щоб відчувати шахи, не втрачати технічну складову, мати відчуття динаміки, ходу. Як і у багатьох інших видах спорту. Як і у житті загалом.