«У неділю тут були «пєсні-пляскі» – святкували перемогу»

Подорож до Сімферополя потягом Київ-Севастополь видалася спокійною. Застереження, мовляв, на станціях пасажирів перевіряють транспортна міліція і «самооборонці» («самооборона Аксьонова». — Авт.), не виправдалися.

До Мелітополя ніщо не нагадувало про воєнну обстановку у краї. Але уже з цього міста за вікном вимальовується не вельми мирна картина. Вздовж дороги — танки, бронетранспортери, військові намети. У Джанкої з’явилися «зелені чоловічки» — з автоматами, без розпізнавальних знаків. Їх поява неабияк тішить старшу жіночку, яка торгує варениками на пероні. «Добре, що прийшли, — тішиться. — Будуть захищати нас від «падлюк». На питання, хто ці «падлюки», знизала плечима.

На пероні у Сімферополі біля потяга зібралося чимало людей у цивільному з червоними пов’язками на рукавах «дружинник АР Крым». Зовнішній вигляд цих «захисників» більше нагадує гопників. Біля них кучкуються міліціонери. Ні одні, ні другі пасажирів нашого потяга не перевіряли.

На вокзалі обстановка спокійна. У залі пасажири чекають потягів, на вулиці таксисти гучно зазивають клієнтів.

Значно напруженіша ситуа­ція у центрі міста, біля Верхов­ної Ради АР Крим. Тут по колу стоять міліціонери, з автоматами «беркутівці», з пістолетами російські військові у зеленій формі, які називають себе «самообороною», козачки. Аби потрапити під ВР, треба пройти контроль. «Самооборонець» перевіряє вміст моєї сумки. На щастя, серед купи особистих речей не помітив журналістського посвідчення і апаратури. Міліція відхрещується від усього, кажуть, не знають, що це за люди, і на яких підставах обшукують людей...

Під Верховною Радою — десятки камер та журналістів. Колега з «Інтера», який мешкає у Сімферополі, розповів, що до журналістів тут ставляться вкрай негативно. «Ми для них вороги, — каже. — Поки не стріляють. У неділю тут були «пєсні-пляскі» — святкували перемогу. Усі були п’яні в дим. У мене ще жевріє надія на дипломатичні переговори за участі світової спільноти». На питання, що робитиме у випадку приєднання Криму до Росії, шепнув: «З дружиною вже придбали квитки на Київ».

Журналіст місцевого телеканалу, який три тижні працює під Верхов­ною Радою, тяжко зіт­хає, каже, нерви не витримують. «Як на це все можна спокійно реагувати! — обурюєть­ся. — Всюди люди з автоматами, а ці «самооборонці» — це ж справжні гопники, та ще й зі зброєю, обшукують. Якщо Крим відійде до Росії, переїду у Київ, а там, може, і в Європу».

Біля входу у будівлю ВР стоять троє чоловіків. Один тримає у руці російський триколор, другий накинув собі прапор на плечі. Радості від результату так званого референдуму не приховують. «Ми щасливі, — каже той, що тримає у руці прапор. — 96% проголосували за Росію. Такої солідарності на референдумі ще не було у світовій практиці».

Шукати прихильників Украї­ни біля ВР марно — їх тут немає. Неподалік зібралася група людей з російськими та георгіївськими стрічками, у декого на рукавах — пов’язка «дружинника». Підійти до вкрай непривітних з вигляду чоловіків не наважилася, поцікавилася в одного, що стояв осторонь, що за зібрання. Після того, як кілька разів перепитав, «зачем вам это», пояснив, що це «построение, проверка состава». Поруч — два намети з написом «русское единство», в яких бабусі наливають безкоштовно чай і пригощають хлібом із варенням.

Кореспондент «ВЗ» поцікавилася думкою кримчан щодо результатів так званого референдуму.

Севастополець пан Іван — колишній моряк. До приєднання Криму до Росії ставиться позитивно. «Ти не ображайся, — ніяково говорить, — але в Росії і соцвиплати вищі, і літаки конструюють, факели у небо запускають… З Україною за 23 роки Крим пішов на дно. У Севастополі було п’ять потужних підприємств, кораблебудівництво було на вищому рівні. Тепер немає нічого. Самі по собі українці — народ непоганий, а влада нікудишня».

22-річний земляк пана Івана Олег Вернигоров має іншу думку. Молодий моряк щойно повернувся із Канади, де півроку ходив у плавання. Олег за широку автономію Криму у складі України, під час розмови навіть перейшов на українську. «Нас ніколи не ущемляли у плані мови. Вчився у російській школі, але знаю українську. Живу у Балаклаві, де неподалік розташований Чорноморський флот. Він мені не заважає. Там служать як російські, так і українські солдати. Зарплати у них непогані. Росія підтримує свою армію. Російський лейтенант, який служить на ЧФ у Севастополі, отримує 15 тисяч гривень, а український — 4 тисячі».

Олег розповів, що його батьки проголосували на референдумі за приєднання Криму до Росії. «Мама не дуже розбирається у політиці, ніколи не знає, за кого голосувати. Батька, колишнього військового, не влаштовує нова влада в Україні. Ще у вересні, коли пішов у плавання, їх обох все влаштовувало». У випадку приєднання Криму до Росії хлопець змириться, бо, каже, треба поважати думку більшості. Утім, український паспорт віддавати не буде.

Уродженка Західної України пані Оксана 25 років живе у Судаку. Розповіла, поки там «зелених чоловічків» немає, бо відсутні стратегічні об’єкти. Жінка на референдум не ходила, у правдивість результатів не вірить. «Хоч би якісь більш-менш реа­льні цифри показали, — обурює­ться, — а то майже 100%. Такого бути не може! Не можна було цього допустити. У перші два дні треба було локалізувати наступ російських військових. Мій чоловік — офіцер у відставці — готовий був йти воювати. Тепер уже пізно. Дуже прикро». Пані Оксана каже, що при найгіршому сценарії продаватиме будинок на березі моря і з родиною пакуватимуть валізи на Західну Україну.

«Я піду воювати за Україну, хоч і служив у російській армії, — стискає кулаки офіцер у відставці пан Андрій. — Я сам бульбаш, але все життя прожив у Криму. За Батьківщину!».

27-річна кримська татарка Зеніфе Сейдаметова споді­ває­ться на мирне вирішення конфлікту і те, що Крим залишиться з Україною. «Ми, кримські татари, бойкотували референдум. Ми не визнаємо його легітимним, як і самопроголошену владу. Ми не брали участі у референдумі. Натомість організували флеш-моб: ліпили вареники і чебуреки, варили лапшу. Результати референдуму — абсурд, ми заздалегідь здогадувалися, що так і буде. Маємо надію на міжнародну спільноту, бо жодна країна не визнає цього референдуму законним.

В Україні немає сильної влади, яка може щось вирішити. Путін скористався нагодою, щоб прибрати до рук давно омріяну територію. Крим — наша Батьківщина, і ми не маємо наміру її покидати. Наш народ стільки пережив, ми стільки доклали зусиль, щоб повернутися на рідну землю. Хочемо жити на своїй історичній батьківщині, бо іншої у нас немає».

Уже тиждень кримчани не мають можливості дивитися українські канали. «У мене було 20 каналів — 17 україн­ських і три кримські, — каже татарин Льоман. — Уже тиждень транслюють лише російські канали, щоправда, залишився ще АTR — єдиний канал, який об’єктивно висвітлює події».

Коментар для «ВЗ»

Сергій Мокрушин, кореспондент кримського Центру журналістських розслідувань

Ситуація критична — усі українські військові частини в Криму блоковані «самообороною Аксьонова» за підтримки озброєних «зелених чоловічків».

У Сімферополі захопили військовий шпиталь та республіканський військкомат, у якому, за інформацією активістів, утримуються полонені автомайданівці, серед яких Олексій Гриценко (син Анатолія Гриценка).

У Криму вже давно працювали політичні проекти Кремля — за повної відсутності уваги до них з боку СБУ. Як правило, це люди без постійного місця роботи, багато так званих кримських та кубанських козаків — парамілітарні формування, які давно діють у Криму, а деякі приїхали з Росії.

Ці люди, отримавши фактичну владу, безкарність та добре фінансування, відчули себе всемогутніми. З ними зараз активно спів- працює розформований «Беркут», а міліція не чинить їм опору. Про це яскраво свідчить історія з викраденням активістів Андрія Щекуна та Анатолія Ковальського, які зникли 9 березня.

У заблокованих військових частинах українські солдати не мають чітких вказівок, як діяти у цій кризовій ситуації. Наскільки мені відомо, єдина рекомендація, яку вони отримали з Києва, — діяти згідно з обставинами. Багато свідомих кримчан надають ту підтримку, яку мала б надавати держава. Люди приносять військовим їжу, збирають гроші, купують різноманітне обладнання, шукають бронежилети.

Жителі Криму, які підтримують територіальну цілісність України, не розуміють, чому Київ фактично відмовився від Криму. Дуже хочеться сподіватися, що ця думка хибна.

P. S. У Криму почався демонтаж усієї української символіки та підготовка до встановлення російської.