«Будь-якої миті на ЧАЕС може статися новий вибух!»

«У зруйнованому реакторі досі йде ланцюгова ядерна реакція», – каже колишній начальник Прип’ятської міліції, полковник Анатолій Талалай.

“Дах та частина стіни у машинному залі четвертого блоку Чорнобильської атомної електростанції обвалилися через відсутність візуального контролю за технічним станом конструкцій, який неможливо було вести через небезпечну радіаційну обстановку на ЧАЕС”, — такого висновку дійшли експерти, що розслідували причини недавнього обвалу. Після того, як металеві конструкції обвалилися під тиском снігу, французька компанія, що займається спорудженням нового саркофага у Чорнобилі, одразу евакуювала своїх працівників. Дирекція ЧАЕС заспокоїла: радіаційний фон — у межах норми (хоча експерти й застерігали, що радіоактивні речовини можуть забруднювати довкілля). Про те, що існує ризик обвалу несучих конструкцій машинного залу, громадськість не повідомили... Полковник міліції Анатолій Талалай у 1980-1983 роках очолював відділ внутрішніх справ Прип'ятського міськвиконкому. Каже, дирекція ЧАЕС замовчує правду (що тоді, що тепер): “Ніхто не контролював покрівлю укриття, інтенсивність намерзання на ньому льоду, не брав до уваги наявність підземних ґрунтових вод у зруйнованому реакторі. 600 кв. м даху — це величезна площа. А ще ж обвалилася стіна реактора, у якому 26 років накопичувалася четверта частина таблиці Менделєєва, зруйновано фундамент! Тож новий вибух на ЧАЕС може статися будь-якої миті”.

Коли вибухнув 4-й реактор, Анатолій Талалай залишався у Прип’яті, аж поки не евакуювали останнього жителя. Там же втратив здоров’я. Його медична картка рясніє діагнозами. Про побачене та пережите написав у своїй книзі “Ім’я зорі — Чорнобиль”, яка так і не вийшла друком...

— У 1980 році Прип’ять вивели з юрисдикції Чорнобильського району і підпорядкували області, створили органи управління — міліцію, суд, прокуратуру, СБУ. Тодішній керівник Київської обласної міліції Іван Бондаренко призначив мене начальником новоутвореного міськвідділу міліції, привіз у Прип’ять. Потім вдалося забрати родину до себе (дружину, сина та прийомну доньку). До того, як дали квартиру, жив у готелі. Міліція тулилася у крихітних кімнатках по гуртожитках. Не мали навіть де перетримувати підозрюваних, не мали спецтехніки. А розгул злочинності був шалений — вбивства, пограбування, зґвалтування. На роботу у Прип’ять скеровували робітників з усього СРСР. Вони не мали жодного страху — робили що хотіли, без кінця пиячили.

Через три місяці служби дізнався, де розташовані “скромні дачі” керівників АЕС і Управління будови, субпід-рядників, — розповідає пан Анатолій (на фото). — Влаштував туди екскурсію міському голові і першому секретареві міськвиконкому. Хотів, щоб помилувалися гаражами, басейнами, мансардами і тенісними кортами ділків (бо ж будувалося з крадених матеріалів). Але керівники міста заплющили на це очі. А скоро і у них появилися такі дачі. Доповідав про порушення київському керівництву, тому й потрапив в опозицію до місцевої влади. Дорікали, що виношу сміття з хати, намагалися “пропрацювати” по партійній лінії.

— Кажуть, до катастрофи призвели помилки, закладені при будівництві ЧАЕС.

— Перший атомний блок на АЕС запустили у 1977 році. До 1983 збудували 2, 3 і 4 енергоблоки. Будівельники працювали у три зміни, цілодобово. Але будували “тяп-ляп”. Бучанський завод систематично поставляв неякісну цеглу, у якої замість

75 одиниць міцності було лише 40-45. Іжорський завод поставляв непридатні напірні колектори для атомних реакторів. Кураховський котельно-механічний завод виготовив 128 тонн зварювальних труб, при перевірці яких було виявлено тріщини. Замість восьмиразового покриття стін окремих приміщень спеціальною фарбою, їх покрили лише 3-4 рази, а фарбу — розікрали і списали. Уже через два роки після введення в експлуатацію першого енергоблоку КДБ письмово доповів владі про його аварійний стан. Через недосконалість дренажних систем, приладів і автоматики траплялися безпричинні самостійні відімкнення головних помп, які подавали холодну воду для охолодження реактора. Щороку на ЧАЕС фіксувалося до 20 технічних збоїв, які наближали ситуацію до ядерно-небезпечного режиму.

9 вересня 1982 року сталася чергова аварійна зупинка першого енергоблоку. Під час ремонту зробили пробний запуск реактора і внаслідок необґрунтованого (експериментального) збільшення його потужності на 20% вибухнув один із технічних каналів. Щоб замінити цей канал, треба було знайти добровольців, які би опустилися всередину реактора. Три висококваліфіковані електрозварювальники пристали на пропозицію (за великі гроші). Протягом року усі троє померли. Однак у медичних документах зазначалося — смерть настала внаслідок серцево-судинної недостатності або патологічного звуження судин головного мозку. А їм було по 27-29 років! Лише лікар-патологоанатом Олександр Соколов, який проводив розтин одного із загиблих, наважився написати у протоколі розтину і видати на руки батькам довідку про причину смерті — “Смерть настала внаслідок сильного радіаційного ураження судин головного мозку”. Судмед-експерта викликали у Міністерство охорони здоров’я, відібрали у нього диплом, звільнили з роботи, звинуватили у некомпетентності...

— Ви кажете, що люди знали, які загрози несе “мирний атом”, що молоді жінки (а середній вік жителя Прип’яті тоді був 26 років) потерпали від гінекологічних захворювань... Чому ж мовчали?

— Боялися системи. Медпрацівникам категорично заборонялося писати правдиві діагнози (що хвороби жителів Прип’яті пов’язані з їхньою роботою на ЧАЕС). Та й жили, чого гріха таїти, як у Бога за пазухою. З Москви надходили усі необхідні товари. Люди не знали, що таке дефіцит. У Прип’ять їхали скуповуватися з усіх навколишніх сіл та районів.

— З чиєї вини сталася трагедія? Чи можна було її уникнути?

— Ходили чутки, що головного інженера Миколу Фоміна (колишнього начальника електромереж Кобиляцького району Полтавської області) мають підвищити по службі у Атоменерго у Москві, Анатолій Дятлов, його заступник (фізик-ядерник) був першим кандидатом на заміщення звільненої посади. Щоб довести свою компетентність, вислужитися перед Москвою, вирішили провести експеримент — перевірити можливість використання механічної енергії ротора турбогенератора після його відімкнення від води та атомного палива. Це як відключити двигун автомобіля від трансмісії, щоб подивитися, скільки метрів авто прокотиться за інерцією.

О 1.00 (25 квітня) почали знижувати теплову потужність реактора — опустили графітові стержні униз, до урану. О 14.00 вимкнули систему аварійного охолодження. Потім був дзвінок від диспетчера “Київенерго”. Довелося затримати виведення блоку з експлуатації. О 23.10 диспетчер повідомив, що електроенергія від ЧАЕС вже не потрібна. Зміна знову почала знижувати теплову потужність реактора. Спершу до однієї тисячі, потім — до 700 Мегават. Однак оператори не змогли вручну заглушити реактор, унаслідок чого його потужність почала падати до нуля. Чому так сталося, пояснити не могли, і усіляко намагалися підвищити потужність реактора. О 00.20 підняли графітові стержні автоматичного регулювання ланцюгової реакції з нижньої активної зони трубок реактора до верхнього кінця трубок-каналів. Також перекрили доступ холодної води у “водяну сорочку” (систему аварійного охолодження, нагадаю, відімкнули ще о 14.00!). Лише у такий спосіб вдалося втримати теплову потужність реактора на рівні 200 Мегават. О 1.23 оператор повністю перекрив вихід парів із реактора, внаслідок чого у технологічних трубках-каналах закипів теплоносій (уран).

О 01 год. 23 хв. 40 сек. начальник зміни реактора, зрозумівши загрозливість ситуації, дав команду натиснути кнопку найефективнішого захисту (АЗ-5). Усі стержні регулювання ланцюгової реакції почали рухатися униз, до урану, проте раптово зупинилися. Ручне керування не допомогло — стержні-поглиначі застрягли у верхній частині труб, пройшли лише два метри замість належних семи.

О 01 год. 23 хв. 58 сек. концентрація водню стала некерованою. Спершу почали вискакувати із гнізд кришки-заглушки із трубок-каналів, потім почало трясти увесь реактор і всю надбудову. Так трясло, що оператори не могли встояти на ногах. Пролунали вибухи. Один з чергових інженерів 4-го блока, який перебував у той момент у дальньому кінці залу, побіг до пульту, за яким працювали його колеги. Коли підняв голову, побачив чисте небо. Не міг зрозуміти: куди подівся реактор? Де надбудова? Унизу побачив зруйнований реактор, у якому й згоріли його напарники...

— Експеримент не погоджували з Москвою?

— Ні з ким не погоджували: ні з “Київенерго”, ні з науковцями, ні з Мінатоменерго, ні з проектантами. Фоміна Верховний Суд СРСР засудив на тривалий термін ув’язнення. За ґратами він збожеволів і помер. Дятлов також помер у в’язниці — від опромінення.

— Вибухи могли бути й потужнішими, — стверджують фізики-ядерники...

— Директор Інституту фізичної оптики, професор Орест Влох в ефірі Львівського телебачення говорив, що на дні зруйнованого 4-го енергоблоку залишилося майже 200 тонн ядерного палива. Ланцюгова неконтрольована реакція тривала і, можливо, триває дотепер. Бо хімічний елемент, переставши бути теплоносієм, не перестає бути радіоактивним.

— Скільки ще Чорнобиль битиме по нашому здоров’ю?

— Коли вибухнув реактор, бетонне перекриття вагою

200 тонн підлетіло на 3-4 метри у висоту, зруйнувавши усю надбудову. Але впало не пластом (як лежало до цього), а боком, розколовши реактор навпіл аж до самого низу. Дістатися до урану і припинити дію ланцюгової реакції не можуть і донині. Тож будемо ще три тисячі років розплачуватися за чужі помилки...

— Ще п’ять років тому ви говорили, що об’єкт “Укриття-Саркофаг”, який почали будувати у 1987 році, не є надійним.

— Його, як завжди, будували з порушенням нормативів і технологій. “Укриття” дало тріщини (за повідомленням преси, площа тріщин — близько тисячі кв. м). Уламки під ним хаотично розкидані (а це, за різними підрахунками, від 125 до 185 тонн ядерних матеріалів та 1,5 тонни радіоактивної пилюки!). У різних кінцях зруйнованого реактора періодично проходять процеси поділу урану. Каркас “Укриття” збудований не на власному фундаменті, а на залишках зруйнованого 4-го реактора. Дощі, морози руйнують споруду, як і корозія, що утворюється через конденсат усередині. Верхню частину “Укриття” монтували дистанційним способом. Тож у будь-який час може статися новий вибух або витік значної кількості радіації! Невже забулося, як далекого 1957 року вибухнув Челябінськ-40? А там же не було такого локального скупчення радіоактивного матеріалу, як у зруйнованому 4-му блоці.

У 2016 році закінчується термін експлуатації діючого об’єкта “Укриття”. Але навіть нова, дороговартісна “парасолька” над зруйнованим реактором (яку ще невідомо коли збудують і за які кошти — бо ж частину виділених на будівництво грошей точно розкрадуть) не дасть впевненості у тому, що нової ядерної катастрофи не станеться. Не можна було починати будівництво атомних електростанцій, не маючи надійних знань про ліквідацію відходів та безпеку населення!

— В Україні працює чотири АЕС — Хмельницька, Рівенська, Запорізька та Південно-Українська. Діючих енергоблоків — 15. Не вважаєте, що сидимо на пороховій бочці? Може, пора їх вивести з експлуатації?

— На 191 атомну електростанцію, які працюють по цілому світу, припадає близько 14% усієї виробленої електроенергії. В Україні залежність від ядерної енергетики більша. Чотири АЕС виробляють більше половини електроенергії, бо це — дешеве виробництво. За таких реалій питання про закриття станцій ще довго не підніматимуть.