На стамбульському Ґранд-базарі купиш навіть те, чого тобі не треба

Дорога на Ґранд-базар пролягає вузькими вуличками, що пахнуть свіжим лавашем, м’ятою і прянощами. А ще шкірою…

Кам`яні гори Ґранд-базару пам’ятають турецьких купців, європейських мандрівників і сучасних туристів, які тут часто губляться. Але з радістю… Кожен поворот обіцяє нову знахідку: виткані вручну килими, лампи, що світяться теплим східним сяйвом, прикраси, які дзвенять, ніби маленькі дзвоники…

Між коридорами старовинних арок можна легко загубитися. Ліворуч — килими з червоними взорами, праворуч — вітрини зі шкіряними куртками. Із Ґранд-базару хтось повертається додому з курткою за 150 доларів, хтось із піжамою за 30, а хтось купує сумку за кілька євро — лише заради сувеніра. І кожен торговець запрошує увійти. «Гей, дівчино! Подивися на цю куртку — справжня турецька шкіра!» — російською зазиває мене продавець із широкою усмішкою.

Не встигаємо опам’ятатися, як продавець знімає з вішака куртку, яка, за його словами, пошита спеціально для мене. «Помєряй, дєвушка! — лише за те, що назвав мене „дєвушкой“, торкаюся м’якої шкіри. — Віддам за 300 доларів. Як для тебе, дєвушка!». Щойно я вбралася у куртку, знімає з вішака ще одну, аби тільки мене не відпустити. Переконує, що ця ще краща. Але вона на 50 доларів дорожча…

Не раз чула, що на цьому базарі треба не просто торгуватися, а торгуватися серйозно. Тут торг — не просто спосіб купівлі, а частина культури, маленька гра, в якій важливо не виграти, а насолодитися процесом. «Можу купити за 200», — усміхаюся. «Ну што ти, дєвушка? 280, і забирай!».
Звісно, куртку я не купила, обіцяла подумати і, можливо, повернутися… За кілька метрів інший продавець просто хапає за руки: «Пасматрі, какіє сумкі». І вихваляє шкіру. На моє запитання, скільки просить за білу сумку, не моргнувши оком кидає, що тільки сьогодні і тільки для мене — 150 доларів. Бачить, як я скривилася, і додає, що за 10 доларів можна купити хіба що з неякісної шкіри — як сувенір на згадку.

Бачу, навпроти турок продає текстиль. Цікавлюся, за скільки віддасть дитячу піжамку. А він починає вивертати тканину, демонструючи якість, припрошує глянути ще на ось цю і на цю. А ще припрошує випити з ним чаю. Врешті-решт каже, що як для нас, то тисячу лір (1000 грн). Тут піжами не від відомих брендів, але якісний бавовняний комплект легко можна знайти в ціновому діапазоні 20−25 доларів, особливо, якщо торгуватися.

Це вже потім ми зрозуміли, що ціни на речі на Ґранд-базарі вищі, ніж у звичайних магазинах, і завжди починаються з максимальної пропозиції - ще до торгу. Наша гід радила йти з усмішкою, казати «нєту» (нема грошей) й відходити, а тоді продавці кличуть назад і знижують ціну. Такі сцени повторюються на кожному кроці… Я вийшла з базару з коробкою турецьких солодощів, недорогою сумкою (сама тепер не знаю, для чого її купила) та враженням, що у моїй голові рій не думок, а бджіл, які не дають зосередитися…

Загалом, центр Стамбула вирував людьми, магазинами і постійними запрошеннями гостинних турків зайти саме до них. Мені здалося, що турки взагалі не ходять на роботу, бо їхня основна робота — торгівля у магазинах і на ринках… За пів дня шопінгу ми втомилися і зголодніли. Сіли за вільний столик на вулиці, з ресторану якого смачно пахло приправами і смаженим м’ясом. Замовили кебаб і пиво. Але з’ясувалося, що пива у вуличних кафешках не наливають… Поки ми чекали на замовлення, біля ніг почав тертися кіт. Тільки хотіла його відігнати, згадала слова гіда Оксани, що коти тут — царі та боги. І не дай Боже кота копнути — можна не лише заплатити великий штраф, а й потрапити до в’язниці.

У Стамбулі котів часто називають «священними» або «почесними» жителями міста — і на це є кілька історичних, культурних та релігійних причин. Насправді вони не є священними в прямому сенсі, як, наприклад, корови в Індії, але їхній особливий статус глибоко вкорінений у традиціях міста. У мусульманській культурі коти вважаються чистими тваринами. За легендами, які нам розповіла Оксана, існують перекази про те, що пророк Мухаммед любив котів, дозволяв їм сидіти біля себе під час молитви. І навіть відрізав рукав одягу, щоб не турбувати кота, який заснув на ньому… Через це котів не уникали, на відміну від деяких інших тварин, а сприймали з теплом і повагою.

Стамбул протягом століть був густонаселеним торговельним центром, де через порти проходили каравани, кораблі та товарні склади. У таких умовах головною проблемою були щури, що псували їжу, розносили хвороби, нищили товар. Коти були природними «санітарами» міста. Їх не просто терпіли — їх лікували, підгодовували та заохочували за їхню «роботу».

В Османській імперії, за словами Оксани, існувала система вакуфів — благодійних фондів, які займалися допомогою не лише людям, а й тваринам. Вакуфи фінансували будівництво маленьких «будиночків» для котів і закупівлю корму. Це створило багатовікову традицію турботи про бездомних котів. Тому і не дивно, що у Стамбулі на кожному кроці стоять червоні будки-автомати з кормом для котів. Кидаєш кілька монет — і на металевий піднос висипається корм.

Стамбульські коти всюди — у кафе, у мечетях, на набережних, у музеях і магазинах… Коти фактично стали брендом міста. Місцеві жителі кажуть: «Кіт у Стамбулі нічийний, але й не бездомний. Належить усім».

Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній фірмі «Карпатія-Галич-тур» за організацію цікавої подорожі.