«Коли потрапив у полон, повністю перейшов на українську»

Кілька днів тому на презентації кліпу «Я не я» співачки Yagoda познайомилася з родиною тимчасово переселених з Маріуполя. Зі сцени артистка розповіла, що приблизно пів року тому вона на своєму концерті звернула увагу на хлопчика Костянтина Шандро, який підтанцьовував під кожну її пісню. Розпитала у нього — хто він і де живе. Тоді Костя сказав, що вони з мамою і дідусем через сотні і тисячі кілометрів заледве дісталися Львова. А тато їхній — у російському полоні. Як же здивувалася Yagoda, коли побачила, що цього разу на її концерт прийшла родина Шандро повним складом — дідусь Олександр, мама Юля і тато Сашко, який лише наприкінці минулого року повернувся з полону, і Костя…

Як з’ясувалося, Олександр Шандро-молодший з позивним «Оскар» 29 місяців був у полоні російських агресорів. Вижити у тому пеклі йому допомогла неймовірна любов до своєї родини і до України. Саме там — у російських казематах маріуполець Олександр Шандро повністю перейшов на українську мову.

Олександр народився у Маріуполі 1986 року. Після закінчення середньої школи поїхав здобувати вищу освіту у Донецькому національному технічному університеті. Там і познайомився з кримчанкою Юлею, яка згодом стала його дружиною і мамою їхнього сина Костянтина. Молоде подружжя вирішило, що кращого міста для життя, ніж Місто Марії (так називають Маріуполь) не знайти в усьому світі. Хоча до 2013-го кілька разів на рік їздили у Крим до батьків дружини, після анексії Криму Сашко сказав, що більше на її батьківщину не поїде.

Велика війна застала родину Шандро дома. 24 лютого Олександрові зателефонував кум і повідомив страшну звістку — війна!

— Знаєте, я ще 2014-го намагався йти боронити рідну землю, — каже Сашко. — Але тоді ще була жива моя мама. Вона благала мене, щоб залишався вдома, бо у мене маленький син. Але вже 24 лютого мене не міг стримати ніхто. Вже о 7-й ранку я був біля військкомату.

— І вас відразу ж забрали?

— Запитали: «Стріляти вмієш?» — кажу, що вмію. Також «знаю» комп’ютер та добре їжджу на машині. Виписали повістку, сказали, що маю 2 години на збір.

Родина Шандро жила у районі Курчатово у власному будинку на дві сім'ї. Сашко залишив батьків, дружину і сина, і пішов боронити рідну землю від російського агресора. Доки Маріуполь не був у повному оточенні, Олександр мав можливість кілька разів приїхати до свого дому. Це були кількахвилинні зустрічі, під час яких просив рідних поїхати у більш безпечне місце. Востаннє приїхав 6 березня 2022-го привітати сина з Днем народження.

— Тоді я востаннє бачив маму живою, — зітхає Сашко. — Я тоді у своїх коротких повідомленнях, які передавав через знайомих, благав їх виїжджати з Міста Марії. У середині квітня мені прийшло повідомлення від батька: «Пробач, сину, але маму вберегти мені не вдалося». Це вже потім я довідався, що почався обстріл, горів сусідній будинок. Мої у той час переховувалися у підвалі. Сусіди благали допомогти загасити ту пожежу. Батьки кинулися на допомогу. Коли мама вибігала з подвір'я, прилетіла 120-та міна. Мама загинула на місці, тато був поранений. Маму поховали, Юля батька виходила. Коли мені всередині травня вдалося «достукатися» до них, я вже не просив їх, щоб виїжджали, а крив триповерховими матами.

У травні батько з Юлею і внуком доїхали до Мелітополя, але і там було небезпечно. Порадитися не було з ким, підтримки також не мала, тож Юля вирішила їхати до своєї мами у Крим. На кордоні російські військові все випитали, а потім сказали, що вона має три варіанти — взяти російське громадянство, або оформити себе біженцем, або через 3 місяці покинути територію. Юля зі свекром вибрали тимчасове перебування. А у серпні вони виїхали через росію, потім поїхали у Литву, далі - до Польщі і згодом прибули до Львова.

Юля робила все для того, щоб бути у безпеці, але тільки в Україні. Бо вірила, що тоді не втратить зв’язку з чоловіком. Прийшла у Центр «Я — Маріуполь», почала доглядати за дітками. Тепер там працює вихователькою. Олександр-старший займається дрібними сантехнічними ремонтами.

Олександр Шандро воював недовго. Він потрапив у полон з «Азовсталі» 18 травня 2022-го. Тоді вийшло приблизно 3200 осіб. Усіх привезли в Оленівку.

І почалося пекло… Говорити про нелюдські умови утримання українських полонених, мабуть, зайве. В Оленівці Сашко був 2 місяці, потім його повезли у Донецький СІЗО, через 11 місяців потрапив у Горлівку, далі - Таганрог і Перм. Всюди до полонених ставилися гірше, ніж до тварин.

— У Донецькому СІЗО, Таганрозі і Пермі, мабуть, було найжахливіше, — каже Олександр. — Камери закритого типу, коли не бачиш ані неба, ані сонечка. Ми просто стояли на ногах, бо сідати не можна було. По-перше, нема місця, щоб присісти, бо камера має 6 на 3 метра, висота стелі - 220 см, і у цій камері - 25 полонених. По-друге, як тільки охоронець бачив, що хтось присів, забігав і жорстоко бив. У камері - пліснява.

— Який одяг ви мали?

— Хтось був у порваних штанах, хтось у шортах. Дехто стояв у капцях, а дехто був босий. Влітку це ще було пів біди. А потім нас перевезли в інше місто, де ми сиділи у напівпідвальному приміщенні, де були великі вікна без шибок. Холод був просто собачий — мінус 15−20 градусів за вікном, а в камері не більше 3-х. Нам вимикали воду, і ми по 5−6 днів сиділи без питної води. Я вже не кажу, що ми не голилися взагалі, бо ж не мали чим. Пів року не милися. У бородах і волоссі завелися воші і гниди. Ми тим всім аж кишіли…

— І ви не мали змоги покупатися?

— За 11 місяців нас водили лише двічі в душ — на Новий рік і на Великдень.

Олександр Шандро з позивним «Оскар» був у полоні 29 місяців. За цей час він схуд на майже 40 кілограмів. Але це не турбувало «Оскара» — він хапався за рятівну соломинку, бо знав, що має вижити і повернутися до дружини і сина.

— Я знав, що на мене чекає родина. І це було найважливіше. Хоча навіть не здогадувався, де вони на той момент є. Заради них я витримав те пекло. Коли нас з Таганрога 11 вересня 2024-го перевезли у Перм, нас там москалі дуже сильно побили. Ми всі були зі страшними синцями, бо ще й шокерами «тицяли». Через два дні двері камери відчинили і мені наказали вийти. Оглянули і перевели в іншу камеру. Роздягнули повністю. Я сказав пацанам, що, мабуть, нас готують на обмін. А вони заперечують, мовляв, це новий етап. Але, коли нас повели у душ, а потім у медчастину, де нас мастили різними мазями, я був переконаний, що нам наводять «марафет», бо готують до обміну. Щодня медики дивилися, як сходять синці, і лише 18 жовтня 2024-го після трьох перельотів нас привезли у Чернігів. Тоді обміняли 95 осіб. Зізнаюся, ще раніше думав, що мене не обміняють до завершення війни. По-перше, я «азовець», а до «азовців» у кацапів особливе ставлення. По-друге, я пішов добровольцем.

— Олександре, ви народилися і жили у російськомовному Маріуполі, потім — полон. Але розмовляєте українською так, ніби виросли на Львівщині…

— Я принципово не розмовляю російською. Колись я цьому не надавав значення. Але коли потрапив у полон, повністю перейшов на українську. У Донецькому СІЗО я запропонував своєму другу спілкуватися українською. І не просто, щоб вміти порозумітися, а говорити вільно. І думати українською. Бо маємо викорінити у собі російську. російські агресори ж прийшли під своїм прапором і під своїми лозунгами захищати російськомовних. Моя мама була російськомовна, вона народилася в Орлі, але її вбив російський солдат! Я ніколи більше не розмовлятиму російською. Моя дружина і син розмовляють тільки українською. Навіть мій тато — людина у віці - намагається розмовляти українською. Так, йому важко. У нього виходить суржик, але він вже трохи говорить.

— Чи знала Юля, що ви вже в Україні?

— Коли нас привезли у Чернігів, приблизно через годину нам дали телефони. Набрав номер дружини і кажу: «Слава Україні!». А вона — в сльози. Слова сказати не може. Нас повезли у реабілітаційний центр і вже тоді всі мої приїхали до мене. Далі була операція у Києві, тоді санаторій і лікарня у Львові. Лікарі «накатали» мені хворіб на декілька абзаців (сміється. - Г.Я.).

Олександр каже, що ті «абзаци», які написали медики, він «привіз» з російського полону. Бо ж до війни був здоровим спортивним хлопцем. Тож мусить відновити здоров’я. З України ніколи нікуди не поїде — бо тут його земля, тут його дім і тут його родина. І не для того йшов боронити країну, щоб у такий тяжкий час її покинути…